Це сталося наприкінці похмурого листопада, в ту пору, коли міські паркани вже прикрасили рекламами новорічних розпродажів, але сніг усе ще не падав. Був недільний вечір, тихий, наче місто затамувало подих перед зимою.
Я чергувала у відділі тяжких злочинів. Черга кави в автоматі, запах дешевої кави і паперу, вечірні протоколи. Звичайна неділя в поліції.
Поки не задзвонив службовий телефон.
— У нас «тяжка», — сказав черговий, навіть не привітавшись. — Жінка, близько тридцяти, забита до напівсмерті у власній квартирі. Виклик надійшов по лінії «102» — але на записі всього вісім секунд.
Вісім секунд.
Тоді я ще не знала, наскільки довгими можуть бути ці вісім секунд, коли ти слухаєш їх раз за разом.
У приймальному відділенні лікарні стояла звична для вечора метушня: швидкі, візки, уривчасті команди медиків. Реанімацію видали нам окремим коридором: біла плитка, білий світ, білі обличчя.
На каталці, під проводами й трубками, лежала вона — Ольга Кравець. Тридцять два роки. Черепно-мозкова травма, набряк мозку, множинні гематоми. Лікар-реаніматолог говорив сухо, ніби усе це було лише списком.
— Шанси? — запитала я, уже знаючи відповідь.
Він подивився не на мене, а кудись крізь, за спину.
— По-людськи — нуль. По протоколу — підтримуємо.
У кутку реанімації, майже згорнувшись, сиділа жінка в темному пальті. Змучене обличчя, червоні від сліз очі, руки, що без кінця м’яли край сумки.
— Сестра, — тихо сказав медбрат. — Ганна.
Я підійшла, показала посвідчення, сіла поруч.
— Ви Ганна?
Вона кивнула, немов боялася, що голос не вийде.
— Розкажіть мені про Олю, — сказала я.
Вона кинула швидкий погляд на сестру в ліжку, на апарат, що ритмічно шипів, допомагаючи їй дихати.
— Вона… — Ганна ковтнула. — Вона одна тягнула Софійку. Дві роботи. Зранку — магазин, а ввечері — прибирала в офісах.
— Софійка — це її донька?
— Так. Дев’ять років. — Голос зірвався. — Вони… вони дуже близькі.
Я зробила помітку в блокноті: донька, дев’ять років — очевидиця.
— А Максим? — запитала я. — Я так розумію, він не батько дитини?
По тому, як вона стиснула губи, я зрозуміла: це ім’я болить.
— Він з’явився пів року тому, — сказала Ганна, дивлячись у підлогу. — Вони познайомилися в кав’ярні біля її роботи. Спочатку… він був такий… золотий.
— Золотий? — перепитала я.
— Подарунки Софійці, одразу приїхав, коли в Олі машина зламалася, ночами возив її з роботи, щоб не їхала трамваєм. Я тоді думала: нарешті їй пощастило.
Вона затулила обличчя руками.
— А потім?
— А потім він почав перевіряти її телефон, — тихий, ламкий голос продовжив. — Слідкував, з ким вона листується. Ображався, коли вона хотіла провести вечір зі мною, без нього. Хоч він у неї не жив.
— Ви говорили з нею про це?
— Говорила, — гірко всміхнулася Ганна. — Казала: «Олю, це не любов, це контроль. Він небезпечний». А вона: «Він зламаний, Ганно. Його хтось дуже в житті зламав. Я зможу його вилікувати».
Я відчула, як у грудях стислося щось знайоме. Цю фразу я чула десятки разів у подібних справах.
Я його вилікую.
Ці слова часто ставали смертним вироком.
— Сьогодні вранці вона написала мені: «Він злий. Будь ласка, приїжджай швидше», — прошепотіла Ганна. — Я не встигла.
Я знала про це повідомлення. Воно вже лежало в папці справи, роздруковане й додане до протоколу. Короткий рядок на екрані телефону, який став останнім свідомим криком про допомогу.
Запис із «102» ми увімкнули в кабінеті. Там, де завжди слухаємо такі речі — без свідків, без зайвих очей. Лише я, мій напарник і маленька чорна колонка на столі.
Звук клацнув, і в кімнату увірвався шурхіт, важке дихання, наче хтось біг.
— Ні, Максиме, будь ласка… — жіночий голос, повний такого жаху, що в мене холод пробіг по спині.
І одразу ж — глухий удар, брязкіт скла, чийсь крик, обірваний на півзвуці. Потім — тиша. Автоматика системи відключилася на восьмій секунді.
Я натиснула «повтор».
Другий раз було ще гірше.
— Він її штовхнув, — тихо сказав мій напарник. — Вона вдарилась головою.
— Не просто штовхнув, — відповіла я. — Судмедексперт потім скаже, скільки разів.
На той момент Максим уже зник.
У квартирі на третьому поверсі старого будинку ми знайшли лише розкидані речі, розбитий телефон біля кухонної стільниці й крихітну дівчинку, яка сиділа в шафі й тремтіла так, що дверцята стукали.
Софійка.
Соціальна служба забрала її майже одразу, лікарі наполягали на обстеженні й спостереженні. Я встигла тільки кинути:
— Ми ще побачимось, сонечко.
Вона нічого не відповіла. Лише міцніше притисла до себе плюшевого зайця.
Максим Левчук зник із квартири за десять хвилин до приїзду швидкої. Його телефон був вимкнений, машина — відсутня в дворі. Усі банківські картки — неактивні.
Класика: біжить, як щур.
Ми підняли камери. На одному з записів з найближчої вулиці його машина з’явилася рівно через три хвилини після дзвінка Олі. Чорний седан, номер — чітко видно.
О третій ночі ми вже розіслали орієнтування по області.
На третій день черговий передав мені:
— Дзвінок із заправки біля траси на північ. Хлопець каже, що впізнав нашого втікача з новин.
Ми поїхали одразу.
АЗС стояла серед полів, вітер тягнув по асфальту самотній поліетиленовий пакет. Усередині — молодий хлопчина за касою, який нервово крутив у руках дешевий брелок.
— Він зайшов учора пізно ввечері, — заторохтів він, щойно ми показали посвідчення і фото. — Руки трусилися, сорочка в крові. Купив цигарки й енергетик. Я… я потім уже в телефоні новини глянув…
— Куди поїхав?
— Отуди, — хлопець махнув у бік лісосмуги. — Там, кажуть, старі дачі.
Старі дачі ми прочесували до ночі.
Його знайшли в покинутому дерев’яному будинку з вибитими вікнами. Він сидів на підлозі, спершись спиною об стіну, дивлячись у кудись за наші спини. Поруч — порожня пляшка, кілька розчавлених сигарет.
— Максим Левчук? — запитала я.
Він підняв очі. Вони були… порожні.
— Так, — сказав, наче це його не стосувалося.
— Ви затримані за підозрою в замаху на вбивство Ольги Кравець, — почала я стандартну фразу.
— Вже не замах, — перебив він тихо. — Вона ж помре.
Я завмерла на секунду.
— Звідки ви це знаєте?
— Знаю, — знизав плечима. — Я бачив, як вона вдарилась.
У кабінеті для допитів він поводився так само. Спокійно. Ніби ми обговорювали чужу історію.
— Вона збиралася піти, — казав він, не дивлячись ні на мене, ні на адвоката, якого йому виділили. — Склала речі в сумку. Сказала, що я її лякаю. Що так не можна жити.
— Ви часто піднімали на неї руку? — запитала я.
Він на мить замовк, потім ледь чутно хмикнув.
— Вона знала, як мене довести.
Ці слова я теж чула десятки разів.
— Вона взяла телефон, — продовжив він. — Сказала, що подзвонить сестрі. Що поїде до неї.
— І ви…
— Я просто штовхнув її, — сказав він рівно. — Спочатку просто. Вона вдарилась головою об край стільниці. Кров… — він поморщився. — Вона занадто голосно кричала. Я… ще раз.
— Ви штовхнули її ще раз.
— І ще. — Він уперше подивився на мене. — Вона все одно хотіла піти.
— Ваша дочка… — я навмисно вжила це слово, хоч він не був батьком Софійки. — Дитина, яка ховалася в шафі, теж це чула.
Щось на обличчі Максима сіпнулося.
— Вона… не мала бачити. Я сказав їй сидіти тихо.
— Але вона бачила.
Він замовк.
— Ви розумієте, що вона буде давати покази?
— Вона дитина, — відрубав він. — Їй можна не вірити.
У відповідь я поклала на стіл флешку.
— Нам не потрібно «вірити дитині». У нас є запис.
Він уперше по-справжньому смикнувся.
— Який ще запис?
Я не відповіла. Просто подивилася. Він зрозумів. І опустив голову.
— Я знав, що вона набирала «102», — сказав він уже тихо. — Але думав, не встигла.
Оля померла на четвертий день. Офіційно — від набряку мозку. Неофіційно — від віри в те, що «зламану» людину можна вилікувати любов’ю.
Коли вимикали апарати, Ганна тримала її за холодну руку й шепотіла щось про дитинство, про те, як вони бігали вишневим садом за домом. Софійку до реанімації не пустили. Їй сказали, що мама «поїхала відпочивати до ангелів».
Я бачила, як вона дивилася на двері, за якими щойно припинився звук апарата. В її очах не було сліз. Тільки велика чорна діра.
Суд відбувся на початку весни. Місто вже підсохло після снігів, люди поспішали в тонких куртках, тримаючи в руках перші тюльпани.
У залі суду було прохолодно й тісно. На лаві підсудних сидів Максим у сірій куртці, з короткою стрижкою й тим самим порожнім поглядом.
На першому ряду — Ганна, бліда, але пряма. Поруч із нею — Софійка в темно-синьому платтячку, з заплетеними в дві коси світлими волосинками. Вона сиділа нерухомо, тримаючи в руках маленьку м’яку іграшку — того самого зайця.
Прокурор коротко виклав обставини: побої, травма, смерть. Офіційно — «умисне тяжке тілесне ушкодження, що призвело до смерті потерпілої».
Максим визнав провину частково — «не хотів убити».
— Я просто… не витримав, — повторював він.
Судді слухали, задавали питання, переглядали фото з місця події. Але справжньою точкою стала не експертиза й не його «каяття».
Справжньою точкою були ті самі вісім секунд.
Коли прокурор дістав флешку й попросив увімкнути запис, у залі стало зовсім тихо.
— Це аудіо виклику на лінію «102», — пояснив він. — Просимо долучити до матеріалів справи.
Суддя кивнула.
Гул колонок, шурхіт, важке дихання.
— Ні, Максиме, будь ласка…
Я бачила, як у Ганни здригнулося плече. Одна з присяжних затулила рота рукою.
Глухий удар. Брязкіт. Обірваний крик.
Запис закінчився, так само раптово, як і почався.
За кілька секунд у залі все ще жоден стілець не скрипнув.
Максим сидів, опустивши очі.
Суддя поправила мантію, зробила позначки в паперах, потім підвела голову.
— Суд видаляється до нарадчої кімнати, — сказала вона.
Вони повернулися швидко.
— Встати, суд іде!
Я дивилася не на суддю й не на Максима. Я дивилася на Софійку. Вона сиділа дуже рівно, стискаючи зайця в такому залізному обіймі, що біла лапка майже вигиналася.
— Іменем України, — почала суддя, — суд визнає Максима Левчука винним…
Слова далі були стандартними: стаття, пункти, обставини, «особлива жорстокість». Я ловила тільки фрагменти.
— …позбавлення волі… довічно…
Ганна стиснула кулаки.
Максим нічого не сказав. Лише якось дивно посміхнувся — то була не посмішка, а смик м’язів. Його вивели з зали в наручниках. Двері за ним зачинилися з глухим стуком.
У цей момент я почула шепіт.
— Тепер мама може відпочити, — тихо сказала Софійка, нахилившись до Ганни.
Її голос був хрипкий, наче вона не говорила дуже довго.
Ганна обернулася до неї, очі блищали слізьми.
— Так, зайчик, — прошепотіла вона. — Тепер може.
Я стояла в проході й раптом усвідомила, що весь цей час, від того недільного виклику й до цього моменту, я ходила, ніби із затиснутими легенями.
Я вдихнула й нарешті видихнула до кінця.
Ні Олі, ні тим восьми секундам це вже не допомогло. Але хоч одна маленька дівчинка тепер спала вночі трохи спокійніше.
Ми вийшли із суду на холодне весняне повітря. Люди поспішали у своїх справах, не знаючи, що в цій будівлі щойно поставили крапку в чужому пеклі.
Софійка взяла тітку за руку й, перш ніж сісти до машини, ще раз обернулася до високих сходів суду.
— Тьотю, — тихо спитала вона. — А тепер він до нас не прийде? Ніколи?
— Ніколи, — твердо відповіла Ганна.
Дитина кивнула.
Це «ніколи» було для неї єдиною справжньою гарантією безпеки.
Я знала, що попереду — роки терапії, страхів, нічних жахів, провини, яку вона не повинна відчувати, але все одно відчуватиме.
Але це вже була інша історія.
Наша на той момент мала тимчасовий фінал: вирок, двері, що зачинилися за вбивцею, й маленький голос, який уперше за довгий час дозволив собі сказати, що мама може відпочити.
Я ще раз глянула на небо, затягнуте низькими весняними хмарами, й повернулася до відділку.
Телефон на столі вже миготів новими викликами.
