— Це ти вкрала мамин кулон? — голос мільйонера гримнув у мене за спиною так різко, що я мало не впустила ганчірку. — Нова прибиральниця…
Двері за його спиною щойно грюкнули так, що звук рознісся по всьому будинку, відлунюючи під високою стелею великого холу. Я завмерла з вологою ганчіркою в руках, так і не завершивши полірувати старе дзеркало в різьбленій золотистій рамі. Пальці зрадницьки затремтіли, і я ще міцніше стиснула тканину, намагаючись хоч якось угамувати тремтіння всередині.
Це сталося пізньої осені, в той час, коли в країні якраз розпал чергової економічної кризи: ціни повзли вгору щотижня, люди втрачали роботу, і кожна гривня раптом ставала важчою за камінь.
Гучні, впевнені кроки пана Данила, що швидко наближалися, змусили моє серце забитися ще сильніше, аж у вухах загуло.
— Звідки це в тебе? — його голос прорізав тишу, як гострий ніж, не залишаючи мені жодного шансу на спокій.
Я повільно, ніби уві сні, обернулася й зустрілася з ним поглядом. Його темні очі не дивилися на мене — вони буквально впивалися в тонкий ланцюжок на моїй шиї, у маленький золотий кулон, що мерехтів на фоні червоної уніформи.
Обличчя, яке ще кілька хвилин тому, коли я розставляла свіжі хризантеми у вазі в холі, усміхалося мені тепло й по-людськи, тепер було перекошене від гніву. Щелепа напружена, на скронях пульсують жилки, кулаки так стиснуті, що побіліли кісточки.
— Пане Даниле, я зовсім не розумію, про що ви… — видихнула я й інстинктивно торкнулася пальцями кулона, маленької золотої троянди з тонкими пелюстками.
— Оцей кулон! — він зробив різкий крок уперед, майже впираючись у мене плечем, і accusingly ткнув пальцем у прикрасу. — Де, чорт забирай, ти його взяла?
Його тон був настільки лякаючим, що я мимоволі відступила назад, поки спиною не врізалася в холодну стіну коридору.
Таким я його ще ніколи не бачила. Увесь час — уже три тижні, відколи я працювала в цьому розкішному маєтку під Львовом, — він був чемний, тактовний і навіть по-своєму приємний. Часто питав, як я себе почуваю, дякував за роботу, хвалив, що «в домі нарешті можна ходити босоніж», а іноді, коли я закінчувала наводити лад у бібліотеці, пропонував випити з ним кави на терасі.
— Цей кулон завжди був зі мною, пане, ще з дитинства, — я відчула, як мій голос тремтить, але вперто намагалася говорити рівно.
— Брехня! — вирвалося в нього майже криком, у якому змішались злість і щось дуже схоже на біль.
Він на мить закрив очі, вдихнув повітря, наче намагався взяти себе в руки, а тоді, чітко вимовляючи кожне слово, промовив:
— Цю річ виготовили на замовлення спеціально для нашої родини. Таких кулонів у світі всього два.
У коридор почали нерішуче виходити інші працівники, яких на ноги підняв його крик.
Марина, наша кухарка, з переляканими очима визирала з-за прочинених дверей кухні, витираючи руки об рушник. Садівник Тарас застиг на сходах із металевою лійкою в руці, ніби хтось натиснув паузу в фільмі. Вони мовчки дивилися на нас, не зважуючись ані підійти ближче, ані піти.
— Моя мама була тут минулого тижня, — Данило не збирався відступати, його голос з кожною секундою ставав тільки твердішим. — На ній був точно такий самий кулон. І тепер, як за якимось злим збігом, він опиняється в тебе на шиї.
Очі защипало. До горла підкотився клубок, і я майже фізично відчула, як от-от розплачусь. Цей кулон був моєю єдиною, найдорожчою ниточкою до далекого минулого, яке я пам’ятала уривками. У голові спалахнули розмиті картинки: жінка з м’яким каштановим волоссям схиляється наді мною й наспівує колискову, маленький хлопчик сміється, тягне мене за руку бігти до клумб, мармурові сходи та великий дім із високими вікнами.
— Пане, я клянуся вам усім святим, я нічого не крала, — я притисла руку до грудей, як до щита. — Він завжди був моїм. Мої прийомні батьки казали, що цей кулон був на мені в той день, коли вони мене знайшли…
— Прийомні? — Данило коротко, різко розсміявся, але сміх був сухий, без жодної тіні радості. — Звичайно. І вони, напевно, розповіли тобі зворушливу історію про те, як дивом отримали унікальну прикрасу від найексклюзивнішого ювеліра в країні?
У холі запанувала така тиша, що було чути, як десь у далекому кутку рівно цокає старовинний годинник. Я міцніше стиснула кулон у долоні, і благородний метал нагрівся від тепла моїх пальців. Маленька золота троянда, знайома мені краще, ніж власне обличчя в дзеркалі.
— Я викличу поліцію, — нарешті холодним тоном сказав Данило, дістаючи із кишені смартфон. — Крадіжки в моєму домі я терпіти не буду.
— Будь ласка, не треба! — зірвалося в мене.
Я зробила крок до нього, але він різко підняв руку, зупиняючи мене на півдорозі.
— Стояти. Ні з місця, — відрізав він, уже відкриваючи список контактів.
Сльози, які я так старанно стримувала, прорвалися й гарячими струмками потекли по щоках.
У цю мить я думала тільки про Антона й Розу — моїх прийомних батьків, які все життя чесно працювали, щоб у мене було бодай якесь майбутнє. Їхню маленьку пекарню на районі довелося закрити після чергового стрибка цін на оренду й продукти. Роза захворіла, їй були потрібні дорогі ліки, а Антон, якому вже давно за шістдесят, просто не міг братися за фізично важку роботу.
Заради них я покинула навчання на третьому курсі факультету менеджменту й почала шукати будь-яку роботу. Вони колись знайшли мене на галасливому автовокзалі, маленьку, налякану чотирирічну дівчинку без документів і без жодної зачіпки щодо минулого — лише з цим кулоном на шиї.
— Панe Даниле, прошу вас, дозвольте мені пояснити… — спробувала я ще раз.
— Пояснювати тут нічого, — відрізав він і натиснув на екрані. — Алло, поліція? Хочу повідомити про крадіжку в приватному будинку.
Я заплющила очі. Здавалося, що підлога під ногами стала м’якою, як вода, і от-от розступиться. За кілька хвилин моє тихе, хоч і складне життя перетворилося на справжній кошмар. Людина, якою я встигла щиро захопитися й бачила в ній доброго, справедливого господаря, тепер дивилася на мене, як на злодійку.
Але чому цей кулон настільки важливий для нього? І чому, дивлячись у його розгнівані очі, я раптом відчула дивне, моторошно знайоме відчуття, ніби вже колись бачила цей погляд — в іншому домі, в іншому житті?
Я пригадала, як три тижні тому стояла перед масивною кованою брамою маєтку Коваленків, стискаючи в руці пошарпаний чемодан і зім’ятий аркуш паперу з адресою.
Тоді було ранок, повітря пахло мокрим листям — осінь тільки-но перейшла в ту стадію, коли дерева стоять напівголі, а асфальт укритий строкатим килимом. Мої каштанові коси були зібрані в простий пучок, на мені — дешева, але охайна червона форма, куплена на останні заощадження.
— Ти впораєшся, Світлано, — прошепотіла я тоді сама собі, нервово торкнувшись кулона, захованого під коміром. — Ти завжди був моїм талісманом, правда? — звернулася подумки до маленької золотистої троянди.
Домофон коротко пискнув, а потім у динаміку пролунав приємний жіночий голос:
— Добрий день, слухаю.
— Добрий день, я Світлана, — відповіла я, ковтаючи хвилювання. — Я прийшла щодо вакансії прибиральниці.
— Заходь, дитино, — лагідно відгукнувся голос. — Іди центральною доріжкою прямо до головного входу.
Брама плавно й безшумно розчахнулася, і я ступила на територію. Переді мною розкинувся сад, ніби з фільму: рівні доріжки, квітники, що складалися в чіткі геометричні візерунки, фонтан із прозорою водою, яка падала в чашу тихим шепотом. А сам будинок… Будинок був справжнім палацом — з білим кам’яним фасадом, високими вікнами й широкими мармуровими сходами.
І все це з першого погляду здалося мені дивно знайомим.
Коли я натиснула на мідний дзвінок біля масивних дубових дверей, мені відчинила Марина — приємна жінка з акуратно зібраним сивим волоссям.
— Ти, мабуть, Світлана, — усміхнулася вона й відступила вбік. — Заходь, не бійся. Пан Данило любить сам знайомитися з усіма, хто тут працює.
Вона провела мене до просторої вітальні. Стіни прикрашали картини в важких позолочених рамах, уздовж них тягнулися полиці з книгами в шкіряних палітурках. Меблі зі світлого й темного дерева стояли так гармонійно, що мені навіть стало ніяково наступати на блискучу підлогу. Широкі мармурові сходи вели на другий поверх, і, глянувши на них, я відчула дивне поколювання десь під грудьми — наче побачила старого знайомого.
— Ти, напевно, Світлана? — чоловічий голос змусив мене обернутися.
Данило спускався сходами легким, упевненим кроком. На ньому була проста, але дорога сорочка, темні штани, рукава трохи закочені. Я тоді помітила тільки чітку лінію підборіддя, уважний погляд і якусь трохи втомлену усмішку.
— Так, пане, — я спробувала посміхнутися. — Світлана.
— Дуже добре, — він кивнув і простягнув руку. — Данило Коваленко.
Його долоня була теплою й сухою, потиск — коротким, але впевненим. Мій кулон тоді тихо лежав під коміром форми, і він не звернув на нього жодної уваги.
Ми сіли, і він почав ставити мені звичайні запитання: де жила, де працювала раніше, чому вирішила прийти сюди. Я коротко розповіла про пекарню, про хворобу мами Рози, про те, що мушу допомогти.
— Розумію, — сказав він тоді, вже зовсім іншим, м’якшим тоном. — Робота важка, будинок великий, але плачу я справедливо. Якщо будеш старатися — проблем не буде.
Марина, яка мовчки стояла збоку, ледь помітно мені підморгнула.
— То що, погоджуєшся? — запитав він.
Я кивнула, навіть не торгуючись за зарплату.
…Тепер, стоячи притиснутою до холодної стіни, я намагалася вхопитися за спогад про ту першу зустріч, як за щось надійне. Але голос Данила, що говорив по телефону, виривав мене в сувору реальність:
— Так, чекаю. Так, підозрювану не відпускаю. Адресу знаєте.
Він поклав телефон на мармурову консолю, не зводячи з мене погляду.
— Поліція вже в дорозі, — сухо сказав він.
— Панe Даниле, — я ковтнула сльози, — хочете, я поїду з ними й усе поясню? Я не тікатиму, чесно.
— Мені байдуже, тікатимеш ти чи ні, — холодно відповів він. — Мені важливо, щоб ти відповіла за те, що зробила.
— Але я нічого не крала…
— Досить! — обрубив він.
Марина нерішуче вийшла з кухні й поклала руку йому на лікоть:
— Пане, може, не варто одразу викликати поліцію? Може, це якесь непорозуміння…
— Марина, — він подивився на неї так, що вона одразу замовкла, — мою маму в цьому домі образити ніхто не посміє.
Вона зітхнула й відійшла, але очей з мене не зводила — і в її погляді було не осуд, а скоріше тривога.
Поліцейська машина під’їхала хвилин за двадцять. Час до того розтягнувся в безкінечність. Я стояла в холі, притискаючи руку до кулона, і ловила себе на тому, що дослухаюся до кожного звуку в домі: цокання годинника, шелест листя за вікном, далекі кроки Тараса на ґанку.
Двоє поліцейських у темно-синій формі зайшли до будинку. Старший — кремезний чоловік із сивиною на скронях — представився:
— Старший лейтенант Савчук. Хто заявник?
— Я, — Данило вийшов уперед. — Дякую, що так швидко.
Він коротко, по-діловому виклав їм ситуацію: пропажа прикраси матері, унікальний кулон, що раптом «знайшовся» на шиї нової працівниці. Мене попросили сісти на стілець посеред холу.
— Ваше ім’я? — запитав Савчук, розгортаючи нотатник.
— Світлана Антонівна Левчук, — ледь чутно відповіла я.
— Скільки вам років, де проживаєте, чи були раніше судимі?
Питання сипалися одне за одним, а я слухняно відповідала. Далі він попросив мене зняти кулон і покласти на серветку, яку Марина поспіхом винесла з кухні.
Кулон виглядав таким маленьким і беззахисним на білому тлі, що в мене защеміло серце.
— Ви стверджуєте, що він ваш? — уточнив поліцейський.
— Так, — я кивнула. — Зі мною з дитинства.
— Можете пояснити, чому пан Коваленко впевнений, що ця річ належить його матері?
Данило нетерпляче перебив:
— Тому що я сам бачив її з цим кулоном, і тому що його замовляли спеціально в одного ювеліра. Можу дістати документи.
— Дістанете, — спокійно кивнув Савчук. — І ще… Ви казали, таких кулонів два?
— Так, — підтвердив Данило.
Савчук перевів погляд на мене:
— А ви знаєте щось про це?
— Ні, — прошепотіла я. — Для мене він завжди був один-єдиний.
Через півгодини в будинку з’явилася вона — мама Данила.
Марина, вибігши на ґанок, тихо прошепотіла комусь: «Пані Оксано, обережно тут, поріг». І в хол увійшла струнка жінка в елегантному пальті, з акуратно закладеним світло-русявим волоссям. В її погляді було щось знайоме й болісно тепле.
— Сину, що трапилося? — запитала вона, ще не встигнувши роздягтися. — Марина сказала, що…
Погляд ковзнув по мені — заплакане обличчя, червона форма, тремтячі руки, — і завмер на золотому кулоні, що лежав на серветці.
Вона зблідла.
— Звідки… — тільки й змогла прошепотіти.
— Мамо, — Данило поспішив до неї, — це той самий кулон?
Вона повільно підійшла ближче, ніби кожен крок давався їй насилу, і взяла кулон у пальці. Я бачила, як вони легенько тремтять. Жінка перевернула троянду, вдивляючись у щось на звороті.
— Тут… — її голос зірвався, — тут те саме гравіювання.
Савчук нахилився:
— Яке саме?
— Літера «С»… і маленька дата… — вона облизнула пересохлі губи. — Це… це день народження моєї доньки.
У холі стало ще тихіше, ніж раніше.
— Доньки? — Данило здригнувся. — Мамо, що ти кажеш?
Я відчула, як холод пробіг по спині.
— У мене ж є тільки ти, — розгублено додав він.
Жінка дивилася вже не на кулон, а на мене. У її очах з’явилися сльози, але вона не кліпала. Підійшла ближче, так близько, що я змогла розгледіти дрібні зморшки біля її очей.
— Як тебе звати, дитино? — тихо запитала вона.
— Світлана, — відповіла я. Голос прозвучав хрипко, наче чужий.
Жінка різко стиснула кулон у долоні.
— Світлана… — повторила вона, ніби пробуючи це ім’я на смак. — А по батькові?
— Антонівна.
— Документи в неї є, — втрутився Савчук. — Прийомні батьки.
— Прийомні… — ледве чутно повторила вона. Потім раптом, не питаючи дозволу, потягнулася до мене й обережно відсунула комір форми вбік, відкриваючи шкіру на шиї. — У тебе… е… є маленька родимка отут, під ключицею?
Я завмерла.
— Є, — відповіла після паузи. — З дитинства.
Вона зітхнула так, ніби з її грудей вирвався весь багаторічний біль.
— Сину, — звернулася вона до Данила, але очей з мене не зводила, — ти пам’ятаєш…
— Ні, — перебив він різко. — Я нічого не пам’ятаю, мамо. Я ніколи не чув, що в мене є сестра.
— Ти був… замалий, — прошепотіла вона. — Того дня…
Вона опустилася на стілець, ніби ноги раптом не витримали.
— Багато років тому, — почала вона, — у нас пропала донька. Світлана. Їй було чотири роки. Ми були на автовокзалі, збиралися їхати до родичів. Було людно, метушня, валізи, крики. Я на мить відвернулася… а потім… її більше не було.
Вона провела долонею по лобі, ніби намагаючись стерти картинку.
— Ми шукали її скрізь. Місяцями. Роками. Поліція, оголошення, дитячі будинки, лікарні. Нічого. Лише цей кулон залишився… у мене був такий самий, друга половинка, — вона показала на свою шию. Там, під блузкою, мерехтів знайомий золотий блиск. — Я носила його завжди. Як надію.
Я стиснула підлокітник стільця, щоб не впасти. Перед очима промайнуло: галасливий автовокзал, чужі голоси, шорох шин, високі сходи… Мені закортіло закричати: «Я пам’ятаю! Це було зі мною!» — але голос застряг у горлі.
— Панe старший лейтенанте, — жінка підвела очі на Савчука, — я хочу, щоб ви знали: якщо це справді мій кулон, я ніколи не подаватиму заяву про крадіжку. Навпаки, я… я маю з’ясувати, як він опинився в цієї дівчини.
Данило стояв, стискаючи кулаки так, що побіліли пальці.
— То ви хочете сказати, — повільно вимовив він, — що ця дівчина… може бути…
— Я нічого не стверджую, — вона похитала головою. — Але я бачу її очі. І бачу кулон.
Поліцейський суворо глянув на Данила:
— За таких обставин, пане Коваленко, я не бачу підстав тримати дівчину як підозрювану в крадіжці. Поки ми не розберемося, чий це кулон по документах, звинувачення доведеться відкласти.
— Але… — Данило замовк, зустрівшись поглядом зі мною. Вперше за весь час у його очах промайнуло щось інше, крім гніву: розгубленість. І страх.
Поліція поїхала, домовившись із пані Оксаною (так звали матір Данила), що вона підніме старі документи й контактує з ювелірною майстернею, де колись виготовляли кулони. Савчук залишив мені свою візитку й попросив не зникати й бути на зв’язку.
Коли двері за ними зачинилися, в домі знову стало тихо. Я стояла посеред холу, не знаючи, куди подіти руки й очі. Данило мовчки ходив від вікна до сходів і назад, ніби намагався щось для себе вирішити.
Марина й Тарас непомітно розтанули, даючи нам трохи простору.
— Ти… — нарешті заговорив він, але одразу змовк. Потім зітхнув і почав спочатку: — Світлано, так?
— Так, пане, — відповіла я.
— Сідай, — він показав на диван у кутку холу. — Я, мабуть, теж сяду.
Ми сіли один навпроти одного. Я не сміла підняти очі.
— Слухай, — нарешті сказав він. — Якщо… якщо раптом усе це правда…
— Яка правда? — не витримала я. — Що я — ваша родичка?
Слова прозвучали так дивно, що я сама здригнулася. Він нервово потер обличчя руками.
— Я не знаю, що думати, — визнав Данило. — У мене ніколи не було сестри. Принаймні так я завжди вважав.
— Мені також ніколи ніхто не казав, що в мене є брат, — відповіла я тихо. — Тільки інколи… снилися одні й ті самі сни. Про будинок із мармуровими сходами. І маленького хлопчика.
Я наважилася підняти очі й подивитися йому в обличчя.
— Може, то був ти.
Він на мить затамував подих.
Наступні дні були найважчими й найдовшими в моєму житті. Я не пішла з роботи — і не тому, що боялася втратити зарплату. Я просто відчувала: якщо зараз утечу, вже ніколи не дізнаюся правди.
Пані Оксана поїхала до міста, де колись замовляли кулони, дістала маленьку, вже пожовклу картку ювелірної майстерні, відшукала через знайомих старого майстра. Той підтвердив: так, багато років тому він виготовляв пару кулонів для подружжя Коваленків, з гравіюванням на звороті — ініціалом і датою народження маленької доньки, Світлани.
Вона також звернулася до архіву поліції, підняла стару справу про зниклу дитину. Там, у папці, лежала роздрукована фотографія маленької дівчинки в світлій сукні з кулоном на шиї. Я сиділа в кабінеті Савчука й дивилася на це фото, і в мені щось перевернулося: очі, погляд убік, напівусмішка — усе це було таким знайомим, ніби я дивилася на власне відображення в дитячому варіанті.
— Підтвердженням може бути ДНК-експертиза, — сказав тоді Савчук, знімаючи окуляри. — Але вирішувати вам.
Мені здавалося, що голова розколеться від думок. У мене вже були батьки — Антон і Роза. Люди, які не мали до мене жодного кровного стосунку, але дали все, що могли. Чи мала я право раптом «повернутися» в життя інших людей, які колись мене втратили?
Увечері я набрала номер пана Антона.
— Татку… — звернулася я, як завжди.
— Що сталося, доню? — в його голосі було відразу занепокоєння.
Я довго мовчала, намагаючись підібрати слова, а тоді розповіла все. Про кулон. Про поліцію. Про пані Оксану й її загублену доньку.
На тому кінці дроту довго стояла тиша.
— Розо, — нарешті покликав він маму. — Іди сюди, послухаєш…
Вони слухали, не перебиваючи. Коли я закінчила, у слухавці почулося важке зітхання.
— Світланко, — сказала нарешті мама Роза, — ми завжди знали, що в тебе є чиєсь минуле до нас. Але ти ніколи не питала, а ми боялися рану ворушити.
— Ми знайшли тебе тоді, на автовокзалі, — додав Антон. — Маленьку, в сльозах, із тим кулоном. Ми чекали поліцію, ходили до диспетчерів, кликали по гучномовцю. Ніхто не прийшов. Усі кудись поспішали… Потім нас оформили як прийомну родину. Ми думали, що твоїх рідних вже немає або вони… — він замовк. — Але якщо вони є… якщо вони шукали тебе…
— Ми не маємо права стояти між тобою й правдою, — тихо сказала Роза. — Але як би там не було, ти — наша донька. І це вже ніхто не змінить.
Я плакала, притулившись лобом до холодного скла вікна кімнати для персоналу.
— Робіть аналіз, — сказала мама. — Ми тільки попросимо одну річ: не забувай нас.
ДНК-експертиза стала останньою крапкою.
Результати ми отримали через кілька тижнів. У невеликому кабінеті сиділи я, пані Оксана й Данило. Лікар-генетик спокійним голосом зачитав висновок: «Вірогідність біологічного споріднення “мати — донька” перевищує 99,9%».
Пані Оксана заплющила очі й притисла долоні до обличчя. Данило сидів, втупившись у стіл. Я дивилася то на одного, то на другого й не знала, що маю відчувати.
— Світланко… — жінка підвела голову. Сльози текли по її щоках, але усмішка — тиха, невпевнена — проривалася крізь них. — Доню.
Слово «доню» прозвучало так, ніби в мені відкрився якийсь давно зачинений замок.
Я не знала, як правильно поводитися в такій ситуації. Не кинулася їй на шию, не впала на коліна. Просто встала й зробила крок назустріч. Вона — крок назустріч мені. Ми обнялися якось незграбно, по-дитячому, і я відчула запах її парфумів, легкий, квітковий, і чомусь це здалося мені до сліз знайомим.
Данило підійшов пізніше. Стояв трохи осторонь, ніби не знав, куди себе подіти.
— Виходить, — сказав він, дивлячись на мене, — я тобі не просто роботодавець.
— Виходить, ні, — усміхнулася я крізь сльози.
— Тоді, мабуть, варто почати з вибачення, — він опустив очі. — Я дуже шкодую за те, як із тобою поводився. За поліцію, за крики…
— Ти захищав маму, — відповіла я. — Я б теж так зробила.
Він здивовано глянув на мене, а потім ледь помітно посміхнувся.
Життя не змінилося за один день. Я не переселилася миттєво в розкішну кімнату на другому поверсі, не стала раптово «пані Коваленко» й не забула про Антона й Розу.
Ми з пані Оксаною довго розмовляли, розбираючи по шматочках минуле. Вона показувала мені дитячі фотографії — мене, маленької, усміхненої, в саду біля того самого фонтану, повз який я тепер ходила щодня на роботу. На одній із фотографій стояв хлопчик із серйозним поглядом — маленький Данило. Ми стояли поруч, тримаючись за руки.
— Я не пам’ятаю цього, — чесно зізналася я.
— І не мусиш, — сказала вона. — Важливо, що ти тут. Жива.
Я вперше привела до маєтку Антона й Розу. Вони приїхали старенькою машиною знайомого, трохи розгублені, одягнуті в найкраще, що мали.
Зустріч двох родин була дивною, але чесною. Пані Оксана подякувала їм за те, що вони виростили її дитину. Антон ніяково відповів, що «ми ж нічого особливого, просто жили», а Роза не стримала сліз, коли я, не замислюючись, назвала їх при всіх «мама» й «тато».
Ми домовилися про просту річ: у мене тепер двоє батьків. Дві родини. І жодну з них я не маю наміру залишати.
Данило змінив до мене ставлення майже непомітно. Він більше не називав мене «нова прибиральниця». Часом плутався, коли хотів звернутися — «Світлано» чи «сестро», — і щоразу трохи соромився цього.
— Слухай, — якось сказав він, коли ми сиділи на терасі з кавою, — ти ж кинула університет через роботу, так?
— Так, — кивнула я. — Третього курсу так і не закінчила.
— Повернешся, — сказав він просто. — Я допоможу.
— Не треба…
— Треба, — перебив він. — Це не благодійність. Це… наш борг перед тобою.
Минуло кілька місяців. Я продовжувала допомагати в домі, але тепер це було скоріше бажання бути поруч, ніж необхідність. Повернулася на навчання, підробляла частково в офісі Данила — він довірив мені прості завдання з документами й організацією, «щоб майбутньому менеджеру було де тренуватися».
Марина й Тарас ставилися до мене так само тепло, як і раніше, тільки тепер часом жартували:
— Піду-но я до пані Світлани по підвищення, — сміявся Тарас.
— Або хоч би по зайвий пиріжок, — додавала Марина.
Інколи, залишившись на самоті в холі, я підходила до великого дзеркала, того самого, яке полірувала в день, коли все почалося. Торкалася кулона — тепер уже не лише талисмана, а символу знайденого минулого — й дивилася на своє відображення.
Тепер у ньому я бачила не перелякану сироту, не пришелепкувату «нову прибиральницю», яку готові в будь-який момент вигнати й звинуватити. Я бачила дівчину, яка має двох мам, двох татів, брата, своє місце в цьому величезному домі й плани на майбутнє.
Того вечора, коли ми вчергове сиділи в вітальні всі разом — пані Оксана, Данило, я, Антон, Роза, — я раптом згадала, як усе почалося: із хлопка дверей і крику: «Це ти вкрала мамин кулон?»
Я посміхнулася.
— Що? — запитав Данило, помітивши мою усмішку.
— Просто подумала, — відповіла я, погладжуючи пальцями золоті пелюстки кулона, — іноді, щоб знайти те, чого шукаєш усе життя, треба спочатку в чомусь звинуватити.
— Ясно, — усміхнувся він у відповідь. — Отже, виходить, кулон таки зробив свою справу.
Я кивнула.
Кулон моєї матері. Кулон, через який мене ледь не забрали до відділку. Кулон, що повернув мені сім’ю.
І вперше в житті я зрозуміла: цей маленький шматочок золота на шиї — не просто оберіг. Це тонка ниточка, що поєднала минуле, теперішнє й майбутнє в одну, нарешті цілісну історію.
