Майор Ігор Шевченко стояв посеред кабінету, відчуваючи, як долоні неприємно пітніють, хоч у приміщенні було прохолодно. Перед очима все ще стояв ранковий плац: рівні шеренги, хрусткий мороз, а посеред усього цього — худий солдат, який дивився йому просто в обличчя й рівним голосом казав:
— Вона — генерал Ковальчук.
Тиша тоді зависла над строєм, мов перед грозою.
Лице Шевченка наче хтось розмалював: спершу воно зблідло, потім налилося плямами. Він відкрив було рота, щоб загорлати щось принизливе, але слова застрягли в горлі. І саме в цю мить над плацом пролунав голос, від якого в армії у багатьох підкошувалися коліна:
— Майор Шевченко, до мене в штаб. Зараз.
Голос був жіночий. Холодний, владний, без тіні запитання.
Він обернувся й побачив її. На порозі штабу стояла жінка в генеральській формі, з коротко стриженим темним волоссям і поглядом, від якого хотілося вирівняти не тільки спину, а й усе власне життя.
Генерал Ольга Ковальчук.
Павло не поворухнувся, лише на мить зустрівся з нею поглядом. У тому погляді не було ні дитячої радості, ні страху. Лише щось дуже стримане й доросле.
«Схожі очі», — промайнуло в голові Шевченка, але він одразу відігнав цю думку.
— Єсть, пане генерале! — видушив він, розвернувся й рушив до штабу, відчуваючи на потилиці важкий погляд роти.
У штабі стояла густа, напружена тиша. Секретарка, зазвичай говірка, мовчки відсунула стілець і навіть не глянула йому в очі.
Повітря було наче густішим, ніж зазвичай.
Коли генерал Ольга Ковальчук зайшла, не озираючись і не зважаючи ні на кого, її кроки відбивалися від підлоги чітко й різко, кожен — як вирок.
Шевченко стояв біля стіни, витягнувшись по стійці «струнко», але піт уже проступив на лобі.
Він занадто добре знав історії про цю жінку. Про її бойові ротації, про те, як вона «виносила» з посад людей, що ламали солдатів заради власних комплексів. Про те, що вона не терпить приниження, особливо — якщо мова про її підлеглих.
Але він не очікував, що той самий «щеня», якого він тижнями шматував за будь-яку дрібницю, виявиться її сином.
— Майоре Шевченко, — голос Ковальчук був рівний, але в ньому відчувалася сталь. — Поясніть мені, які саме «виховні методи» ви застосовуєте в моєму батальйоні?
Вона навіть не сіла. Стояла навпроти, спершись долонею на край столу, дивлячись на нього так, ніби крізь нього.
— Пане генерале, я… — він проковтнув клубок у горлі. — Я лише хотів зміцнити дисципліну, — видавив, відчуваючи, як тремтить підборіддя.
Слова прозвучали жалюгідно навіть для нього самого.
Ковальчук ледь помітно підняла брову.
— Дисципліну, — повторила вона. — Чисткою туалетів тричі на день? Шестигодинними постами без перепочинку? Публічними приниженнями перед строєм?
Вона говорила спокійно, але з кожним переліком він усе більше розумів: про його «методи» вона знає детально. Хтось доніс. Можливо, не сьогодні й не вчора.
— В армії завжди так було, пане генерале, — спробував він піти в наступ. — Солдата треба ламати, щоб із нього зробити воїна.
У кутиках її рота смикнувся ледь помітний нерв.
— Мого сина ви теж вирішили «зламати», Майоре? — тихо запитала вона.
Шевченко стиснув зуби. Ось воно. Відмовчатися не вийде.
— Я… не знав, що він ваш син, пане генерале, — швидко сказав він. — У документах інше прізвище. Я не…
— Ви щойно самі сказали, — перебила вона, — що для вас неважливо, хто перед вами. Солдат — це матеріал, так?
Він мовчав. З кожною секундою ставало важче стояти рівно.
Ковальчук підійшла ближче, зупинилася буквально за півметра. Її очі були на одному рівні з його.
— Послухайте мене уважно, майоре, — сказала вона, злегка, але відчутно наголосивши на званні. — Я в армії тридцять років. Я бачила різних командирів. Одні виховують прикладом. Інші — страхом. Ви — з других.
Вона на секунду відвернула погляд до вікна, де за склом виднівся плац, і шеренги солдатів, що все ще стояли, чекаючи закінчення ранкового шикування.
— Мій син, — вона знову подивилася на нього, — прийшов сюди не як «син генерала». Він прийшов як солдат. І мав право на таке саме ставлення, як і всі.
— І мав його, пане генерале, — поспішив запевнити Шевченко. — Я не робив йому поблажок.
— Я це бачу, — сухо кинула вона. — Поблажок ви не робите нікому.
Він відчув, як шпилька захолодила десь під серцем.
— Але, — продовжила вона, — є різниця між вимогливістю й приниженням.
Вона зробила крок назад, сіла за стіл, відкрила теку. Листи, рапорти, пояснювальні. Він помітив знайомий почерк Павла на одному з аркушів і ще сильніше стиснув зуби.
— Ви знаєте, що це? — вона легенько постукала пальцем по папці.
— Пане генерале, солдати завжди… — почав він.
— Це не «скарги солдатів», — перебила вона. — Це рапорти сержантів і молодших офіцерів. Людей, які служать поруч із вами й бачать, як ви ламаєте тих, хто слабший за вас.
Шевченко відчув, як усередині спалахує злість.
— У нас тут не дитячий садок, пане генерале, — різкіше, ніж слід, сказав він. — Якщо комусь важко ― значить, не їхнє це місце.
— У дитячому садку, майоре, — тихо сказала вона, — принаймні не кричать людині в обличчя: «Хто твоя мати», не знаючи, що ця мати стоїть з вами в одному строю уже тридцять років.
Він здригнувся, наче його вдарили.
«От воно!» — прокричала всередині образа. — «Усе через нього. Через пацана. Через те, що вона раптом побачила в ньому свого сина, а в мені — монстра».
— Ви ж знали, що Павло не користується моїм прізвищем, — сказала Ковальчук. — Я не просила для нього жодних особливих умов. Навпаки. Я наказала особовому складу ставитися до нього, як до будь-кого іншого.
— Так і було, пане генерале, — вперто повторив він.
— Ні, майоре, — її голос упав на півтону. — Не так.
Вона відклала теку вбік.
— Ви бачите в кожному юнакові, який не кричить у відповідь, «сопляка» й «щеня». Це ваші слова, не мої. Ви принижуєте їх, думаєте, що таким чином «робите чоловіків». Насправді ж ви просто латаєте свої старі рани за їхній рахунок.
Він різко підняв голову.
— З дозволу, пане генерале, мої особисті «рани» тут ні до чого, — холодно вимовив він. — Я виконую статут. І воювати доведеться не «ранімим душам», а підготовленим солдатам.
Ковальчук трохи нахилилася вперед.
— Я теж виконую статут, майоре. І в цьому самому статуті чорним по білому написано, що знущання над особовим складом неприпустимі, незалежно від ваших «методів».
Вона зробила паузу.
— Знаєте, що сказав мені Павло, коли я запитала, чому він не написав мені раніше?
У грудях у нього щось стиснулося.
— Що? — все-таки спитав він.
— «Він просто слабший, ніж здається, мамо. Якщо я витримаю, може, він зрозуміє, що так не можна».
На мить у Шевченка перехопило подих. Йому не потрібно було пояснювати, про кого йдеться.
Він раптом згадав, як Павло мовчки прибирав після наряду, коли інші шепотілися в кутках. Як не огризався, коли його при всіх обзивали «тюхтієм». Як стояв на посту під дощем, не просячи заміни.
«Якщо я витримаю…»
— Ваш син… — почав він, але виправився: — Солдат Павло Ковальчук, пане генерале, сам вибрав мовчати.
— Тому що я так його виховала, — спокійно відповіла вона. — Я вчила його не бігти одразу до «мами-генерала». Вчила терпіти, працювати, доводити справами. Але я не вчила його терпіти приниження.
Вона підвелася.
— Отже так, майоре. За результатами перевірки, яку я особисто ініціювала, у вашій роті зафіксовано систематичне перевищення службових повноважень. Ви можете вважати, що це через Павла. Насправді це через вас.
Він відчув, як у нього холонуть пальці.
— Я… — почав він, але вона вже говорила далі.
— Наказом по батальйону ви відсторонюєтесь від виконання обов’язків командира роти на час службового розслідування. Надалі питання вашого перебування на посаді буде вирішуватися командуванням бригади.
У голові загуло.
— Пане генерале, — він зробив крок уперед, ледь не порушивши дистанцію. — Ви не маєте права…
Її погляд став крижаним.
— Ще один крок, майоре, і ви підете не тільки з посади, а й із погонами, — спокійно сказала вона. — Я маю набагато більше прав, ніж вам хотілося б.
Він завмер.
Ковальчук зітхнула, але в тому зітханні не було ні краплі жалю.
— Ви непоганий офіцер на полі бою, Шевченко, — сказала вона вже м’якше. — У вас є досвід, ви вмієте діяти під вогнем. Але ви забули, що солдат — це не мішень для вашого гніву. Його треба вчити воювати, а не боятися власного командира.
Вона зробила жест у бік дверей.
— Вільні. Здайте зброю, речі — й чекайте виклику комісії.
Щось у ньому хотіло кинутися, закричати, доводити, що він правий, що без жорсткості армія розвалиться. Але інша частина — та, про яку він давно намагався не згадувати, — мовчки відступила.
— Єсть, пане генерале, — хрипко сказав він.
І, розвернувшись, вийшов зі штабу.
У коридорі було тихо. Лише в одному з вікон він краєм ока побачив плац. Солдати ще тренувалися, хоча ранковий огляд уже давно закінчився.
Павло біг поряд із іншими, в одній колоні, не виділяючись нічим, окрім… тієї самої внутрішньої рівності кроку, яку Шевченко відчував ще з першого дня.
«Сила, якої не має бути в новобранця», — колись подумав він.
Тепер йому вперше спало на думку, що, можливо, саме ця сила й потрібна армії. Не крики й не приниження.
Власний крок віддався в порожньому коридорі глухим стуком. Він ішов, не озираючись, відчуваючи, як на скронях ще більше сивіє.
І вперше за довгі роки не був певен, хто він тепер, якщо від нього забрати голос, наказ і страх в очах підлеглих.
Aucun fichier choisiAucun fichier choisi
