Мільйонер удає, що осліп, щоб перевірити чесність своєї нареченої. Але те, що вона зробила, залишило його без слів. У розкішній обстановці маєтку на березі затоки Максим Андрійович Соколов готувався до найважливішого дня у своєму житті.
Успішний підприємець у сфері нерухомості, він збирався одружитися зі своєю нареченою Іриною, з якою зустрічався вже два роки. Весілля, заплановане через шість місяців, обіцяло стати головною світською подією року. У житті Максима, здавалося, все складалося ідеально.
Значний статок, процвітаюча компанія і близьке весілля з приголомшливою жінкою, яку він зустрів під час презентації одного зі своїх проєктів у столиці. Максим був відомий трьома рисами характеру: природною недовірою до людей, одержимістю контролем і розрахунковою щедрістю.
Через минулі зради з боку близьких людей він розвинув у собі глибокий внутрішній конфлікт між бажанням довіряти й потребою перевіряти лояльність усіх довкола. Того раннього весняного ранку Максим стояв біля вікна свого кабінету, спостерігаючи, як перші сонячні промені відбиваються у водах затоки. Його компанія «Соколов Девелопмент» щойно завершила будівництво елітного житлового комплексу в центрі міста, і гроші надходили як ніколи добре.
— Максиме Андрійовичу, — перебив його роздуми Павло, особистий помічник і найнадійніша людина, — документи для сьогоднішньої зустрічі готові. Інвестори будуть в офісі о другій.
— Дякую, Павле, — кивнув Максим, не відриваючи погляду від затоки.
— А що щодо розпоряджень по новій ділянці?
— Усе підписано й відправлено. Будівництво почнеться за місяць, як і планувалося.
Максим задоволено кивнув і повернувся до помічника:
— А де Ірина?
— Пані Волкова поїхала за покупками з подругами. Казала, що повернеться до обіду.
Щось у тоні Павла змусило Максима уважніше подивитися на нього.
Вони працювали разом уже десять років, і Максим добре знав усі нюанси його поведінки.
— Щось не так, Павле?
Помічник трохи знітився:
— Нічого особливого, Максиме Андрійовичу, просто пані Волкова сьогодні перед від’їздом отримала дивний дзвінок. Вона говорила пошепки й виглядала… стурбованою.
Максим насупився. Це була не перша дивність у поведінці Ірини за останні тижні. Іноді йому здавалося, що вона уникає його, стає відстороненою.
Він списував це на передвесільний стрес, але внутрішній голос, той самий, що допомагав у бізнесі, підказував: щось не так.
— Добре, дякую за інформацію, — сказав він, намагаючись не видати свої думки. — Підготуй машину, за годину виїжджаємо в офіс.
Після від’їзду Павла Максим повернувся до вікна. Його стосунки з Іриною почалися стрімко й пристрасно. Вони познайомилися на презентації нового проєкту в столиці, де вона працювала в компанії-партнері.
Її краса, розум і ділова хватка відразу привернули його увагу. Через три місяці вона переїхала до нього в місто, а ще за рік він зробив їй пропозицію.
Телефонний дзвінок перервав його роздуми.
— Максиме Андрійовичу, доброго дня, — почувся голос Сергія Петровича, давнього друга й фінансового директора компанії. — У нас проблема з проєктом. Потрібно терміново зустрітися.
— Що трапилося?
— Волів би пояснити особисто. Це делікатне питання.
За годину Максим їхав уздовж узбережжя затоки у своєму чорному «Мерседес-Бенц». За кермом сидів водій Ігор, а поруч із Максимом — вірний Павло, який переказував останні новини компанії.
Погода зіпсувалася, почався дощ, дорога стала слизькою.
— Обережніше, Ігорю, — попередив Максим, коли авто занадто швидко увійшло в поворот.
Але було вже пізно. На мокрій дорозі машину занесло, і останнє, що запам’ятав Максим, — це звук скреготу металу й різкий біль, що пронизав усе тіло.
Прийшов до тями він уже в лікарні.
Довкола метушилися лікарі, миготіли монітори, а над ним схилилося стурбоване обличчя лікаря.
— Максиме Андрійовичу, ви мене чуєте? Я доктор Кузнєцов, нейрохірург.
— Що… що сталося? — з труднощами вимовив Максим.
— У вас серйозна травма голови. Вам дуже пощастило, але знадобиться час на відновлення.
Максим намагався зосередитися. Останні події поверталися до нього уривками.
— Павло… Ігор…
— Ваш помічник у порядку, лише легкі забої. Водій із переломом ноги, але загрози життю немає.
Максим спробував підвестися й відчув різкий біль.
— Лежіть спокійно, — суворо сказав лікар. — Вам потрібен повний спокій.
До палати зайшла медсестра й щось прошепотіла лікареві на вухо.
— Ваша наречена тут, — повідомив Кузнєцов. — Вона дуже хвилюється. Впустити її?
— Так, звичайно, — відповів Максим.
За хвилину до палати зайшла Ірина. Навіть у цій ситуації вона виглядала бездоганно. Струнка фігура, ідеальний макіяж, дизайнерський костюм. Але вираз її обличчя здався Максиму дивним. Там читалося занепокоєння, але було ще щось — роздратування, нетерпіння.
— Максиме, коханий! — вигукнула вона, підходячи до ліжка. — Який жах! Як ти себе почуваєш?
— Бувало й краще… — спробував усміхнутися він.
Вона взяла його за руку, але дотик здався йому механічним, без тепла.
— Лікар сказав, що тобі потрібен спокій. Я все організую. Найкращі спеціалісти…
— Дякую, — перебив її Максим. — Де Павло?
— У коридорі. Все з ним гаразд, тільки кілька подряпин.
У цей момент у Ірини задзвонив телефон. Вона здригнулася й швидко дістала його з сумочки.
— Пробач, мені треба відповісти, — сказала і вийшла з палати.
Через скляні двері Максим бачив, як вона розмовляє, відійшовши в дальній кінець коридору. Її обличчя було напруженим. Вона жваво жестикулювала, наче з кимось сперечалася.
Коли розмова закінчилася, вона не відразу повернулася, а довго стояла, дивлячись у вікно.
У цей момент до палати зайшов Павло. Його обличчя було подряпаним, на лобі виднілася пов’язка.
— Максиме Андрійовичу, слава Богу, ви прийшли до тями! — вимовив він із щирим полегшенням.
— Дякую, Павле. Що відбувається з Іриною? — тихо запитав Максим.
Павло зам’явся.
— Не розумію, про що ви…
— Павле, не бреши мені, ти щось знаєш.
Помічник тяжко зітхнув і підійшов ближче.
— Я не хотів говорити до весілля, але в мене є підозри. Кілька разів я бачив її в ресторані з чоловіком, якого знаю як представника «Східбуду». Вони виглядали… близькими.
«Східбуд» був головним конкурентом компанії Максима на ринку нерухомості.
— Ти впевнений?
— Так. І ще… Останнім часом з офісу зникають документи. Конфіденційні. Про нові проєкти й фінансові операції.
Максим заплющив очі. Біль у голові посилився, але тепер до неї додався біль у серці.
«Невже Ірина…»
«Ні, цього не може бути».
Він не хотів вірити, не міг повірити.
І тут його осяяла ідея. Дивна, божевільна, але така спокуслива у своїй простоті.
— Павле… — повільно мовив він. — Скажи доктору Кузнєцову, що я хочу з ним поговорити. Наодинці. І щоб ніхто не знав про цю розмову.
Коли доктор Кузнєцов зайшов до палати, Максим уже ухвалив рішення.
— Лікарю, мені потрібна ваша допомога, — почав він. — Це нестандартне прохання, але для мене воно дуже важливе.
І Максим виклав свій план.
План, який мав раз і назавжди прояснити, кому в його оточенні він справді може довіряти. План, який змінить усе його життя.
За два тижні Максим Соколов повернувся до свого маєтку на березі затоки. Згідно з офіційним діагнозом, травма голови призвела до тимчасової втрати зору. Доктор Кузнєцов, піддавшись на прохання й щедрий благодійний внесок до фонду лікарні, погодився підтримати цю версію. Лише він, Павло і сам Максим знали правду.
Зір підприємця був у повному порядку.
— Обережно, тут сходинка, — говорила Ірина, підтримуючи Максима під лікоть, коли вони піднімалися мармуровими сходами маєтку.
Максим навмисно спіткнувся, демонструючи безпорадність.
— Дякую, люба, без тебе я б не впорався.
Він відчув, як напружилася рука Ірини. В її голосі вчувалося нетерпіння, яке вона намагалася сховати за надмірною турботою.
— Нічого, коханий, я завжди поряд.
У холі їх зустрів Павло. Він кинув швидкий погляд на Максима, німо питаючи, чи все гаразд.
Максим ледь помітно кивнув.
— Ласкаво просимо додому, Максиме Андрійовичу, — офіційно промовив Павло. — Усі ваші розпорядження виконані. Будинок підготовлено з урахуванням вашого стану.
— Дякую, Павле, — відповів Максим. — Як компанія? Ти все тримаєш під контролем?
— Сергій Петрович тимчасово взяв управління на себе, як ви й просили. Усі важливі рішення відкладаються до вашого повернення до активної роботи.
— Чудово, — Максим повернувся в бік Ірини. — Кохана, я втомився з дороги, напевно, трохи відпочину.
— Звісно, любий, я розпоряжуся щодо обіду.
Ірина пішла, а Павло провів Максима до його кабінету.
Коли двері зачинилися, Максим скинув із себе маску сліпого й напружено запитав:
— Що нового?
Павло дістав із внутрішньої кишені піджака флешку.
— Ми встановили додаткові камери, як ви просили. Тут записи за останні два тижні. Ірина часто приймала дзвінки у вашій відсутності, завжди виходила в сад або зачинялася в своїй кімнаті. Кілька разів їздила в центр, нібито з весільних справ, але наш чоловік прослідкував за нею. Вона зустрічалася з Віктором Лебедєвим із «Східбуду».
Максим стиснув кулаки.
— Що ще?
— Вона цікавилася вашим заповітом. Розпитувала юриста компанії про процедуру зміни бенефіціарів у разі вашої недієздатності.
Максим криво всміхнувся. План працював, його удавана сліпота розв’язала руки тим, хто мав на нього види.
— Чудово, Павле. Продовжуй спостереження. Ніхто не повинен знати про наш план. Абсолютно ніхто.
— Я розумію, Максиме Андрійовичу. Але ви впевнені, що це необхідно? Може, варто просто поговорити з нею?
Максим похитав головою.
— Ні. Я дам їй достатньо мотузки, щоб вона сама себе повісила. Це стосується не лише Ірини, а й усіх, хто удає з себе моїх друзів і партнерів. Я хочу знати, кому справді можу довіряти.
У двері постукали. Максим швидко надів темні окуляри й прийняв розслаблену позу в кріслі.
— Увійдіть, — вимовив він трохи невпевненим голосом.
Зайшла економка Анна Миколаївна, літня жінка, яка працювала в домі Соколова багато років.
— Максиме Андрійовичу, приїхала ваша матінка.
Серце Максима стиснулося. Мати. Вона з самого початку не схвалювала його стосунків із Іриною. Казала, що молода «столична» надто розрахункова й холодна. Але він не слухав. Був засліплений пристрастю й бажанням нарешті створити сім’ю.
— Проведіть її до мене, Анно Миколаївно.
За хвилину до кабінету зайшла Олена Сергіївна Соколова, елегантна жінка у віці. Попри свої шістдесят, вона зберігала пряму поставу й гострий погляд, який, здавалося, міг проникнути в найпотаємніші куточки душі.
— Максиме, — тихо промовила вона, підходячи до сина.
Він підвівся їй назустріч, удаючи невпевненість у рухах. Вона обняла його, і він відчув легкий аромат її парфумів — тих самих, що супроводжували його з дитинства.
— Мамо, — прошепотів він, — я так радий, що ти приїхала.
— Щойно дізналася, що сталося, одразу зібралася, — кивнула Олена Сергіївна. — Павло подзвонив із столиці, розповів про твій стан.
Вони сіли в крісла, і Павло безшумно вийшов із кімнати, залишивши матір і сина наодинці.
— Як ти насправді? — спитала Олена Сергіївна, знижуючи голос.
Максим напружився.
— Що ти маєш на увазі?
— Не прикидайся, Максиме, я твоя мама. Я знаю тебе краще за будь-кого. Ти не осліп.
Максим здивовано розкрив рота. Потім зняв темні окуляри й уперся поглядом у матір.
— Як ти здогадалася?
— Мій любий, я спостерігала за тобою з дитинства. Ти ніколи не вмів добре прикидатися. Принаймні переді мною. Твої рухи надто впевнені для людини, яка втратила зір лише два тижні тому. І потім, коли я зайшла, ти повернувся точно в мій бік, хоча я не промовила ні слова.
Максим уперше за довгий час розсміявся.
— Від тебе нічого не приховаєш.
— Навіщо вся ця вистава, сину?
Максим глибоко зітхнув і розповів матері все. Про свої підозри щодо Ірини, про зниклі документи, про дивні телефонні розмови, про те, як йому потрібно переконатися, що його оточують вірні люди, перш ніж зв’язувати себе шлюбом.
Олена Сергіївна уважно вислухала його, не перебиваючи.
— Я розумію тебе, — нарешті промовила вона. — Але це небезпечна гра, Максиме. Обман може завести тебе далі, ніж ти плануєш.
— Мені потрібна правда, мамо. А якщо правда виявиться болючою — краще гірка правда, ніж солодка брехня.
Олена Сергіївна похитала головою.
— Гаразд. Я зберігатиму твій секрет. І допоможу тобі. Я буду спостерігати за твоєю нареченою власними очима.
Вони домовилися, що Олена Сергіївна переїде до маєтку на час одужання сина. Це додавало правдоподібності його стану й давало їй змогу уважніше придивитися до Ірини.
Того ж вечора Максим сидів у вітальні, коли почув, як Ірина говорить телефоном у сусідній кімнаті. Через приглушений голос він міг розрізнити окремі фрази:
— Ні, зараз неможливо. Його мати приїхала, вона стежить за кожним… моїм кроком. Так, я все пам’ятаю. Так, документи будуть у тебе вчасно.
Коли розмова закінчилася, Ірина зайшла до вітальні. Максим удавав, що слухає аудіокнигу в навушниках.
— Максиме, любий… — її голос був солодким. — Не хочеш прогулятися садом? Сьогодні такий чудовий вечір.
— Із задоволенням, — усміхнувся він. — Допоможи мені, будь ласка.
Вона подала йому руку, і вони вийшли на терасу. Весняне повітря було свіжим, із легким ароматом квітучих яблунь.
— Як ти себе почуваєш? — спитала Ірина, ведучи його стежкою саду.
— Краще, дякую. Лікарі кажуть, що зір може повернутися будь-якої миті. Або… не повернутися взагалі.
Він відчув, як напружилася її рука.
— Не говори так, коханий. Звісно, ти одужаєш.
— А якщо ні? Якщо я залишуся сліпим назавжди?
Ірина помовчала мить, перш ніж відповісти:
— Ну, тоді ми будемо жити з цим. Я буду твоїми очима.
У її голосі була така щирість, що Максим на секунду засумнівався у своїх підозрах.
«Може, він помиляється? Може, це все його параноя?»
— Знаєш, — раптом сказала Ірина, — можливо, нам варто відкласти весілля. Поки ти повністю не одужаєш.
Ось воно. Перше явне підтвердження його побоювань.
— Ти не хочеш виходити за сліпого? — спитав він, намагаючись, щоб голос звучав ображено.
— Що? Ти що таке кажеш? — вигукнула вона. — Просто я думаю про тебе. Весілля — це стрес, а тобі зараз потрібен спокій.
— Ні, — твердо сказав Максим. — Ми нічого відкладати не будемо. Весілля відбудеться у запланований день.
Ірина не стала сперечатися, але він відчував її невдоволення.
Пізніше ввечері, коли всі розійшлися по своїх кімнатах, Максим зустрівся з Павлом у таємній кімнаті за бібліотекою. Тут містився центр спостереження, звідки можна було переглядати записи з камер, установлених по всьому будинку.
— Щось цікаве? — запитав Максим, сідаючи перед моніторами.
— Поки нічого конкретного, — відповів Павло. — Але телефонував Сергій Петрович. У компанії проблеми. Інвестори нервують через ваше «стан здоров’я». Проєкт під загрозою зриву.
— Мені потрібно повернутися до роботи, — рішуче сказав Максим. — Але в своєму… особливому стані. Організуй зустріч із ключовими партнерами тут, в маєтку. Я хочу бачити їхню реакцію на мою сліпоту.
— Це ризиковано, Максиме Андрійовичу.
— Усе моє життя — ризик, Павле. Тільки так можна досягти вершин.
Наступного дня Олена Сергіївна повідомила синові новини:
— Твоя наречена дуже цікавиться твоїми фінансами. Сьогодні вранці вона розпитувала мене про твої рахунки в швейцарських банках.
Максим кивнув. Пазл складався.
— Що ти їй сказала?
— Що нічого про це не знаю. Що ти завжди був потайним у питаннях бізнесу.
— Чудово, — Максим замислився. — Треба дати їй наживку. Щось таке, повз що вона не зможе пройти.
Того ж вечора Максим нібито випадково згадав при Ірині про важливі документи, що зберігалися в його домашньому сейфі й стосувалися нового проєкту в історичній частині міста. Проєкту, який міг принести мільйони.
Уночі, переглядаючи записи з камер, Максим побачив, як Ірина пробирається до кабінету й намагається відчинити сейф. Не знаючи правильної комбінації, вона зазнала невдачі, але сам факт спроби говорив сам за себе.
Минав час, і мережа, розставлена Максимом, почала давати результати. Він помічав, як змінилася поведінка не лише Ірини, а й деяких друзів і ділових партнерів. Хтось уникав зустрічей, посилаючись на зайнятість. Хтось, навпаки, виявляв надмірну турботу, явно розраховуючи отримати вигоду з його вразливого становища.
Наближався день традиційного літнього свята випускників, що щороку збирало тисячі людей на міській набережній із кораблем із червоними вітрилами, феєрверками й концертом. Максим завжди підтримував цей захід, виділяючи кошти на його організацію. Цього року він вирішив відвідати свято особисто, попри свій «стан». Це мало стати першим серйозним випробуванням його плану в публічному просторі.
І саме там, серед натовпу на набережній, мала статися перша значна зустріч, яка підтвердить його підозри й змінить хід усієї історії.
Береги ріки засяяли тисячами вогнів. Свято було в розпалі. Музика, сміх, радісні вигуки випускників зливалися в єдину симфонію.
Максим Соколов стояв на спеціально орендованому VIP-майданчику, спираючись на палицю, у темних окулярах, поряд з Іриною та матір’ю. Попри свій «стан», він відчував атмосферу свята кожною клітиною.
— Опиши мені, що відбувається, — попросив він Ірину, удаючи смуток у голосі.
— Набережна повна людей, — почала вона. — Молоді хлопці й дівчата у вечірніх убраннях. Неймовірна кількість світла. Лазерне шоу на фасадах будівель. Усі чекають появи корабля з червоними вітрилами.
Вона говорила механічно, наче виконувала нудний обов’язок. Максим таємно спостерігав за нею з-під темних окулярів. Вона постійно озиралася, наче шукала когось у натовпі.
— А пам’ятаєш, як ми вперше зустрілися? — запитав він, беручи її за руку. — Ти була такою ж недосяжною, як цей корабель з червоними вітрилами. Мрією, яку, здавалось, неможливо досягти.
Ірина вимучено всміхнулася.
— Ну звісно, пам’ятаю. Презентація в столиці. Ти був такий впевнений і харизматичний.
— А зараз я просто сліпий каліка, так?
— Що ти таке говориш? — обурилася вона. — Я люблю тебе будь-яким.
У цей момент телефон Ірини завібрував. Вона нервово подивилася на екран.
— Вибач, мені треба відповісти. Це щодо весільної сукні.
Вона відійшла на кілька кроків. Максим не міг чути розмову через шум довкола, але бачив, як напружилося її обличчя, як вона нервово озирається.
— Вона бреше, — тихо сказала Олена Сергіївна, підійшовши до сина. — Це не про сукню.
— Я знаю, мамо.
— Максиме, будь обережним. Ця жінка може бути небезпечнішою, ніж ти думаєш.
Ірина повернулася, усміхаючись занадто широко й фальшиво.
— Усе гаразд, — сказала вона. — О, дивіться, корабель.
Справді, в акваторії ріки з’явився корабель із великими червоними вітрилами, підсвічений прожекторами. Натовп захоплено ахнув.
— Який він? — спитав Максим, продовжуючи гру.
— Прекрасний, — відповіла Ірина. — Білий корабель з величезними червоними вітрилами. Він ніби пливе по повітрю.
У цей момент Максим відчув, як хтось зачепив його плече.
— Вибачте, — пролунало незнайоме чоловіче.
Максим обернувся, удаючи, що намагається зорієнтуватися, і побачив, як обличчя Ірини зблідло.
Перед ними стояв високий чоловік у дорогому костюмі з впевненим виразом і пронизливим поглядом. Віктор Лебедєв, генеральний директор «Східбуду».
— Максиме Андрійовичу, — вигукнув Лебедєв із удаваним здивуванням. — Яка несподівана зустріч. Радій бачити вас у доброму здоров’ї.
— Вікторе Костянтиновичу? — невпевнено промовив Максим, наче намагаючись упізнати людину за голосом. — Це ви?
— Так, вирішив доторкнутися до міської традиції.
Лебедєв перевів погляд на Ірину.
— Ірино Володимирівно, ви як завжди прекрасні.
— Ви знайомі? — спитав Максим, повертаючи голову в бік нареченої.
Повисла коротка пауза. Ірина нервово ковтнула.
— Ми зустрічалися на кількох ділових заходах, — нарешті відповіла вона. — Віктор Костянтинович очолює «Східбуд». Я ж тобі розповідала про цю компанію.
— Ах так, пригадую, — кивнув Максим. — Наш головний конкурент, якщо не помиляюся. Особливо зараз, коли ринок такий нестабільний.
В голосі Лебедєва Максим уловив нотки зверхності та якогось таємного знання. Повітря між трьома співрозмовниками ніби наелектризувалося.
— Дозвольте висловити співчуття з приводу вашого нещастя, — продовжив Лебедєв. — Увесь діловий світ міста обговорює те, що сталося.
— Не варто турбот, — холодно відповів Максим. — Моя компанія працює у штатному режимі.
— Авжеж, — Лебедєв зробив паузу. — Хоча я чув про деякі труднощі з вашим проєктом.
Максим напружився. Про проблеми з проєктом знали лише найближчі до керівництва люди.
— Ви дивовижно добре поінформовані, — зауважив Максим.
— У нашому бізнесі інформація — ключ до успіху, — відповів той.
Ця коротка зустріч підтвердила найгірші побоювання Максима. Між Іриною й Лебедєвим очевидно був зв’язок. І його наречена зливала конфіденційну інформацію конкуренту.
Після відходу Лебедєва атмосфера стала ще напруженішою. Ірина нервувала, постійно перевіряла телефон і зрештою запропонувала поїхати додому до закінчення свята, пославшись на втому Максима.
Дорогою додому Максим обмірковував наступні кроки. Тепер у нього був візуальний доказ — зустріч Ірини з Лебедєвим, її реакція. Але цього було недостатньо. Йому потрібні були конкретні докази зради: документи, записи розмов.
Удома Ірина відразу пішла до своєї кімнати, сказавши, що їй потрібно відпочити. Максим зустрівся з Павлом у таємній кімнаті.
— Я бачив Лебедєва, — без прелюдій почав Максим. — Він точно в змові з Іриною.
— Так, і це ще не все, — Павло ввімкнув комп’ютер. — Сьогодні, поки ви були на святі, ми отримали доступ до електронної пошти Ірини.
На екрані з’явилися листи. Максим швидко їх переглянув. У переписці з Лебедєвим Ірина обговорювала деталі проєкту, згадувала фінансові труднощі компанії Соколова й навіть ділилася інформацією про особисті рахунки Максима.
— Як давно це триває? — спитав Максим.
— Судячи з переписки, близько пів року. Одразу після твоєї пропозиції руки й серця.
Максим зціпив зуби. Пів року. Увесь цей час, поки він планував весілля, мріяв про спільне майбутнє, вона обманювала його, продаючи його секрети.
— Що ще ми знаємо про її плани?
— Є натяки, що після весілля вони планують якусь велику операцію. Можливо, рейдерське захоплення.
У вікно було видно сад, альтанку, де він колись зробив Ірині пропозицію. Тоді вона плакала від щастя. Тепер він розумів, що ті сльози були фальшивими.
— Нам потрібно більше інформації, — рішуче сказав він. — Я хочу знати про всі її контакти, про кожен крок. І головне — про плани Лебедєва.
— Є ще дещо, — Павло вказав на екран. — Ось переписка з якимось Олексієм. Схоже, це слідчий економічного відділу поліції.
Максим перегорнув кілька листів і похолов. Ірина й Лебедєв готували проти нього не лише бізнес-атаку, а й кримінальну справу. Вони фабрикували документи, які могли б довести нібито незаконні фінансові операції Соколова.
— Це вже серйозно, — пробурмотів Максим. — Вони хочуть не просто забрати в мене бізнес, а й посадити за ґрати.
— Що будемо робити?
— Продовжуємо спостереження. Але тепер маємо бути дуже уважними. Павле, зв’яжися з нашими юристами. Треба перевірити всі документи, всі операції за останні роки. Найменша помилка — і Лебедєв із Іриною скористаються нею.
Цієї ночі Максим довго не міг заснути. Поруч, у сусідній спальні, спала жінка, яку він кохав і яка зрадила його найпідлішим чином. Його мучили не лише гнів і розчарування, а й питання: як він міг так помилитися? Невже його вміння розбиратися в людях, яке він так цінував у бізнесі, підвело його в особистому житті?
Вранці Ірина була незвично турботливою. Принесла Максиму сніданок у ліжко, цікавилася самопочуттям, говорила про весільні плани.
— Знаєш, думаю, нам варто скоротити список гостей, — сказала вона, поправляючи подушки за його спиною. — Тобі буде комфортніше в більш вузькому колі.
— Як скажеш, люба, — покірно відповів Максим. — Ти краще знаєш, що для мене зручно в моєму стані.
— Коханий, — її голос став медовим, — я розмовляла з твоїм юристом. Він сказав, що було б розумно переглянути деякі документи з огляду на твій стан. Ну, знаєш, заповіт, довіреності…
Ось воно. Вона перейшла до активних дій.
— Навіщо? — Максим удав розгубленість. — Я ж не помираю, Ірино. Це тимчасовий стан.
— Звісно, любий, — поспіхом погодилася вона. — Просто на всяк випадок. Часи зараз неспокійні, бізнес під загрозою. Я лише хочу захистити тебе.
— Гаразд, — після паузи погодився Максим. — Організуй зустріч з юристом. Тільки давай після весілля, добре? Зараз і так забагато клопоту.
— Але, Максим…
— Будь ласка, Ірино, мені потрібно звикнути до нової реальності…
Вона неохоче погодилася, але Максим бачив, як вона насупилася, вважаючи, що він цього не помічає.
Через кілька днів Максим вирішив повернутися до активного управління компанією, попри свій «стан». Він організував засідання ради директорів у своєму кабінеті в маєтку.
Це було ризиковано — продовжувати гру в сліпоту перед людьми, які знали його багато років. Але крок був необхідний.
За великим столом зібралися ключові фігури компанії: фінансовий директор Сергій Петрович, юрист Андрій Михайлович, директорка з розвитку Наталія Ігорівна, головний інженер Ігор Васильович. Ірина теж була присутня, сидячи поруч із Максимом, нібито для підтримки.
— Дякую всім, що прийшли, — почав Максим, сидячи на чолі столу в темних окулярах. — Моє тимчасове нездужання не повинно впливати на роботу компанії. Я повністю контролюю ситуацію й готовий продовжувати керівництво.
Він помітив, як деякі присутні переглянулися. Сумніви, жалість чи щось інше?
— Максиме Андрійовичу, ситуація справді непроста, — заговорив Сергій Петрович. — Проєкт під загрозою зриву. Інвестори нервують. А тепер ще й «Східбуд» запропонував викупити наші активи.
— Що? — Максим різко повернув голову. — Коли це сталося?
— Учора. Віктор Лебедєв особисто телефонував мені, сказав, що за нинішніх обставин це було б розумним рішенням.
Максим відчув, як поруч напружилася Ірина.
— І що ви відповіли?
— Що рішення може прийняти тільки ви, Максиме Андрійовичу.
— Правильно, — Максим випрямився. — І моя відповідь — категоричне «ні». Компанія не продається. Ні зараз, ні коли-небудь.
— Але, Максиме, — втрутилася Ірина, — може, варто хоча б розглянути пропозицію? У твоєму стані…
— Мій стан тимчасовий, — урвав він її. — І навіть якби це було не так, я радше закрив би компанію, ніж продав би її Лебедєву.
У кімнаті запала важка тиша. Максим відчував на собі погляди всіх присутніх. Хто з них на його боці? Хто зрадить за першої нагоди?
— Сергію Петровичу, — продовжив Максим, — підготуйте повний звіт про поточний стан усіх проєктів.
— Наталіє Ігорівно, зв’яжіться з інвесторами, заспокойте їх.
— Андрію Михайловичу, перевірте всі юридичні аспекти наших контрактів, особливо зі столичними партнерами.
— Ігорю Васильовичу, прискорте роботи на всіх об’єктах. Ми повинні показати, що «Соколов Девелопмент» сильна як ніколи.
Роздаючи вказівки, Максим відчував, як до нього повертається впевненість. Так, його зрадила жінка, яку він любив. Але його компанія, його дітище залишалися з ним. І він не дозволить нікому — ні Ірині, ні Лебедєву — відібрати те, що будував роками.
Після засідання, коли всі розійшлися, в кабінеті залишилися тільки Максим і Павло.
— Вони щось задумують, — сказав Максим, знімаючи темні окуляри. — Лебедєв робить відкритий хід. Отже, вони впевнені в успіху свого плану.
— Що будемо робити?
— Готуватися до контрудару. Але спершу нам треба дізнатися всі деталі їхнього плану. Ірина — ключ до всього. Вона думає, що я безпорадний сліпець, і це наша перевага.
— Максиме Андрійовичу, — обережно почав Павло, — може, час припинити цю виставу? Ми вже знаємо достатньо…
— Ні, — твердо відповів Максим. — Я хочу знати все, кожну деталь їхнього плану, кожного учасника змови. Коли настане час, удар має бути нищівним.
У його голосі звучала така рішучість, що Павло не став сперечатися.
У міру того, як літо набирало сили, маєток Соколова на березі затоки перетворювався на справжнє поле битви, хоч зовні все залишалося незмінним. Ірина продовжувала грати роль турботливої нареченої, Максим — роль сліпого нареченого, а довкола них розгорталася невидима для сторонніх війна стратегій і обману.
Липневий ранок видався особливо спекотним. Максим сидів на терасі з чашкою кави, коли до нього підійшла мати.
— Доброго ранку, сину, — Олена Сергіївна сіла поруч.
— Чесно? Так собі, — визнав Максим. — Надто багато думок.
— Не дивно, — вона знизила голос. — У мене новини. Твоя наречена вчора ввечері їздила до міста, буцімто на примірку весільної сукні. Насправді ж зустрічалася з Лебедєвим у ресторані «Асторія».
— Ти впевнена?
— Абсолютно. Я попросила давнього друга прослідкувати за нею. У мене навіть є фотографії.
Максим стиснув кулаки так, що побіліли кісточки.
— Що ще?
— Вони обговорювали якісь документи. За словами мого друга, дуже емоційно. У якийсь момент Лебедєв навіть підвищив голос.
— Цікаво, — замислився Максим. — Можливо, між ними не все гладко. Це можна використати.
У цей момент на терасу вийшла Ірина, бездоганно красива в легкій літній сукні.
— Доброго ранку, коханий, — вона нахилилася й поцілувала Максима в щоку. — Олено Сергіївно, ви сьогодні рано.
— Не могла спати в таку спеку, — спокійно відповіла мати. — Як пройшла вчорашня примірка?
Ірина на мить розгубилася.
— Чудово. Сукня майже готова. Залишилися дрібниці.
— Чудово, — усміхнулася Олена Сергіївна. — Не терпиться побачити тебе в ній.
Максим відчув напругу між двома жінками. Вони ніколи не ладнали, але зараз повітря між ними буквально іскрило від прихованої ворожості.
— У мене є ідея, — раптом сказав Максим. — Давайте сьогодні поїдемо за місто, в наше сімейне помістя. Погода чудова, а я надто довго сиджу в чотирьох стінах.
У родинному маєтку Соколових розташовувалися виноградники й невелика, але престижна виноробня. Максим успадкував її від діда й, попри завантаженість основним бізнесом, завжди знаходив час для розвитку сімейної справи.
— Чудова ідея, сину, — підтримала Олена Сергіївна. — Свіже повітря тобі не завадить.
Ірина виглядала непевною.
— Але, Максиме, ти впевнений? У твоєму стані…
— Саме в моєму стані. Мені потрібно більше бувати на повітрі, — наполіг він. — До того ж там є погріб із рідкісними винами. Я хочу, щоб ти вибрала кілька пляшок для нашого весілля.
Це була наживка. Максим знав, що Ірина не цікавиться винами й не розбирається в них, але також знав, що Лебедєв — відомий колекціонер і цінитель рідкісних вин.
— Гаразд, — нарешті погодилася Ірина. — Коли виїжджаємо?
— За годину. Я попрошу Павла все організувати.
Маєток Соколова розташовувався в мальовничому місці за сорок кілометрів від міста. Старий двоповерховий будинок, оточений виноградниками, виглядав як картинка з європейського журналу. Саме тут Максим провів багато літніх місяців дитинства. Тут дід учив його цінувати працю й традиції.
Коли вони прибули, їх зустрів керуючий — Микола Степанович, літній чоловік із вітряним обличчям і руками, що пам’ятали роки роботи на винограднику.
— Максиме Андрійовичу, — вигукнув він, побачивши Соколова, — яка радість! Ми не чекали вас сьогодні.
Побачивши темні окуляри й палицю, він знітився.
— Чув про те, що сталося. Прийміть мої найглибші співчуття.
— Дякую, Миколо Степановичу, — тепло відповів Максим. — Але життя триває. Як справи на винограднику?
— Чудово, пане. Урожай цього року обіцяє бути винятковим. Нові лози, що ви наказали висадити минулого року, прекрасно прижилися.
Вони зайшли до будинку, де їх уже чекав обід. Стара куховарка Марія Петрівна накрила на стіл у просторій їдальні з видом на виноградники. Дерев’яні меблі ручної роботи, сімейні фото на стінах, запах домашнього хліба — усе це створювало атмосферу затишку й спокою, якої так бракувало в міському маєтку.
— Як же я скучив за цим місцем, — зітхнув Максим, коли вони сіли за стіл.
— Ти тут не був із минулого літа, — зауважила Олена Сергіївна. — Усе робота та робота.
— І це каже жінка, яка сама ніколи не відпочиває, — усміхнувся Максим.
Ірина їла мовчки, лише зрідка підтримуючи розмову. Було очевидно, що їй некомфортно в цій атмосфері, де кожен предмет мав свою історію, пов’язану з родом Соколових.
Після обіду Максим запропонував прогулятися виноградниками, а потім спуститися до винного погребу. Він спеціально попросив Павла супроводжувати їх, щоб той міг бути свідком.
— Цей виноградник посадив мій прадід ще до революції, — розповідав Максим, коли вони йшли між рядами лоз. — За радянських часів його мало не знищили, але дідові якимось дивом вдалося зберегти частину землі й лоз. А в дев’яності я викупив сусідні ділянки й розширив виробництво.
— Дуже цікаво, — байдуже відгукнулася Ірина, явно нудьгуючи.
— А ось і погріб, — Максим указав на стару кам’яну споруду, частково заглиблену в землю. — Тут ми зберігаємо найцінніші вина сім’ї. Деяким пляшкам понад сто років.
Усередині було прохолодно й волого. Довгі ряди стелажів із пляшками губилися в напівтемряві. Павло ввімкнув спеціальне освітлення, яке не шкодило винам, але дозволяло бачити етикетки.
— Це наша гордість, — Максим підійшов до одного зі стелажів. — Колекція рідкісних бордо 40-х років. А тут — іспанські вина, далі — італійські. А в цій особливій шафі — найцінніші екземпляри, у тому числі кілька пляшок «Шато Марго» 1945 року.
Він помітив, як у Ірини загорілися очі при згадці про рідкісні вина. Не від любові до напою, а від думки про їхню ціну.
— Можна глянути? — спитала вона.
— Звісно.
Максим удав, що не може знайти ключ від шафи.
— Павле, допоможи, будь ласка.
Коли Павло відійшов нібито за ключем, Максим повернувся до Ірини:
— Обери будь-яку пляшку для нашого весілля. Це буде мій подарунок.
— Будь-яку? — уточнила вона. — Навіть із цієї колекції?
— Навіть звідти, — усміхнувся Максим. — Для моєї майбутньої дружини нічого не шкода.
Повернувся Павло з ключем, відчинив шафу. Ірина уважно вивчала етикетки, явно намагаючись обрати найдорожчу пляшку.
— Ось цю, мабуть, — нарешті сказала вона, вказуючи на «Шато Марго» 1945 року. — Вона буде ідеальною для нашого особливого дня.
— Чудовий вибір, — кивнув Максим. — Ця пляшка коштує близько п’ятнадцяти тисяч євро. Справжній скарб.
Ірина обережно взяла пляшку, захоплено розглядаючи етикетку.
— Може, оберемо ще одну-дві? — нібито між іншим запропонувала вона. — Для особливих гостей.
— Звісно, — погодився Максим. — Бери, що подобається.
Максим помітив, як Павло кинув на нього багатозначний погляд. План працював.
Ірина вибрала ще дві пляшки з рідкісної колекції — старі іспанські «Вега Сісілія» та італійську «Сасікая» першого випуску. Загальна вартість трьох пляшок перевищувала сорок тисяч євро.
— Я накажу упакувати їх для транспортування, — сказав Максим. — Павле, прослідкуй, будь ласка.
Коли Павло відійшов із пляшками, Максим узяв Ірину за руку.
— Ти щаслива, моя любов?
Вона ледве помітно здригнулася.
— Звісно, Максиме. Чому ти питаєш?
— Просто інколи мені здається, що після моєї аварії між нами щось змінилося.
— Що ти таке кажеш? — її голос став ненатурально високим. — Я люблю тебе, і ніяка сліпота цього не змінить.
Максим усміхнувся, але усмішка не торкнулася очей, схованих за темними окулярами.
— Я радий це чути. Знаєш, я багато про що задумався після аварії. Життя таке крихке. Я вирішив переписати заповіт. Хочу бути певним, що ти будеш забезпечена, якщо зі мною щось станеться.
Ірина завмерла.
— Ти говориш про такі похмурі речі…
— Це просто пересторога, — Максим стиснув її руку. — Я хочу, щоб більша частина мого статку дісталася тобі. Компанія, рахунки, нерухомість, усе, що я будував роками.
— Максиме, я…
— Не сперечайся, будь ласка, це моє рішення. Я поговорю з юристом наступного тижня.
В очах Ірини спалахнуло щось, що можна було прийняти за сльози вдячності, але Максим знав: це був блиск жадібності й тріумфу.
Увечері, коли вони повернулися до міського маєтку, Максим попросив Павла прослідкувати за Іриною. Як він і передбачав, опівночі, думаючи, що всі сплять, вона спустилася в гараж із сумкою, у якій лежали ті самі пляшки вина. Водій чекав її на чорному позашляховику без упізнавальних знаків.
Завдяки встановленим камерам Максим бачив усе це на моніторі в таємній кімнаті. Ірина передала сумку водієві.
— Скажи йому, що це особливий подарунок. Він зрозуміє.
Водій кивнув і поїхав, а Ірина повернулася до будинку. Увесь її вигляд випромінював задоволення й упевненість.
— Бачив? — запитав Павло, сидячи поруч із Максимом. — Вона вкрала вино вартістю десятки тисяч євро й відправила його Лебедєву.
— Так, — спокійно відповів Максим. — І це тільки початок. Тепер ми точно знаємо, що вона краде не лише інформацію, а й матеріальні цінності. Юридично це вже серйозний злочин.
— Що далі?
— Тепер ми піднімаємо ставки. Час перевірити, наскільки далеко вона готова зайти.
Наступного ранку Максим організував важливу зустріч у своєму кабінеті. Він запросив Сергія Петровича, фінансового директора, й головного юриста Андрія Михайловича. Ірина теж була присутня, сидячи осторонь і удаючи, що просто підтримує нареченого.
— Панове, — почав Максим, сидячи за столом у темних окулярах, — я ухвалив рішення, яке може здатися несподіваним. У зв’язку з моїм станом і невизначеністю щодо одужання я хочу реструктурувати компанію й перерозподілити повноваження.
Сергій Петрович напружено вслухався.
— Я маю намір створити траст, який управлятиме всіма активами в разі моєї недієздатності, — продовжив Максим. — Андрію Михайловичу, підготуйте всі необхідні документи. У раду трасту увійдуть люди, яким я беззастережно довіряю.
— Хто саме, Максиме Андрійовичу? — спитав юрист, занотовуючи.
— Моя мати, Олена Сергіївна, мій помічник Павло Дмитрович і… — він зробив паузу, наче розмірковуючи, — моя майбутня дружина, Ірина Володимирівна.
Ірина ледь помітно здригнулася.
— Максиме, ти впевнений? — спитала вона з удаваною турботою. — Я нічого не тямлю в управлінні такою великою компанією.
— Ти розумна жінка, — відповів Максим. — І я тобі довіряю. До того ж поруч будуть досвідчені радники.
— Коли ви хочете оформити документи? — поцікавився Андрій Михайлович.
— Наступного тижня. І ще… — Максим знизив голос. — Я хочу внести зміни до мого заповіту. Більша частина мого особистого статку має перейти до Ірини в разі моєї смерті.
— Максиме! — вигукнула Ірина удавано обурено. — Перестань говорити про такі речі!
— Це просто пересторога, люба, — спокійно відповів він. — Життя непередбачуване, особливо в нашому бізнесі.
Коли зустріч завершилася й гості пішли, Ірина обняла Максима.
— Це так зворушливо, — прошепотіла вона. — Твоя довіра.
— Я кохаю тебе, — просто відповів він. — І хочу, щоб ти була захищена за будь-яких обставин.
Пізніше, коли Ірина пішла у своїх «справах», Максим зустрівся з Павлом і матір’ю в таємній кімнаті.
— Вона клюнула, — сказав Максим, знімаючи темні окуляри. — Тепер її план зміниться. Навіщо чекати весілля, якщо вона вже майже отримала те, що хотіла?
— Це небезпечно, сину, — стурбовано вимовила Олена Сергіївна. — Що, як вона вирішить прискорити події?
— Саме цього я й добиваюся, — жорстко відповів Максим. — Вона має показати своє справжнє обличчя. І коли це станеться, ми будемо готові.
— Що конкретно ти плануєш? — спитав Павло.
— Стеження двадцять чотири на сім. Кожен її крок, кожен телефонний дзвінок, кожну зустріч, особливо з Лебедєвим. Я хочу точно знати, що… вони замишляють.
Тієї ж ночі їхня пильність була винагороджена.
Ірина знову залишила дім після півночі, цього разу взявши таксі. Павло поїхав слідом на безпечній відстані. Вона приїхала до цілодобового кафе в центрі міста, де її чекав Лебедєв.
Завдяки спеціальній апаратурі, захованій у сумочці Ірини людьми Максима, їм вдалося прослухати всю розмову.
— Усе йде за планом, — казала Ірина. — Він повністю довіряє мені, готовий переписати заповіт і включити мене до ради трасту.
— Чудово, — задоволено відповів Лебедєв. — А вино, до речі, чудове. Дякую за подарунок.
— Нема за що, — усміхнулася Ірина. — Скоро ми матимемо доступ до значно цінніших речей.
— Що з документами по проєкту?
— Я скопіювала все, що знайшла в його домашньому сейфі. Але там не повний комплект. Решта, мабуть, в офісі. Нам потрібні всі документи, Ірино. Без них наш план не спрацює.
— Я знаю, — у її голосі чулося роздратування. — Я роблю все, що можу. Не так просто маніпулювати людиною, яка звикла самій усім маніпулювати.
— А що з тим слідчим, Олексієм?
— Він готовий діяти, щойно ми надамо йому докази фінансових махінацій Соколова.
— Добре. Час грає проти нас. Якщо сліпота Соколова справді тимчасова…
— Зір може повернутися, може й ні, — холодно перебила його Ірина. — Доктор Кузнєцов підтвердив, що ушкодження серйозні.
— І все ж краще не ризикувати. План потрібно реалізувати до весілля.
— Я думала, ми дочекаємося, поки я стану його законною дружиною. Тоді мої права будуть захищені краще.
— Надто ризиковано. Чим довше чекаємо, тим більший шанс, що щось піде не так. До того ж, якщо він включить тебе до ради трасту й змінить заповіт, юридично ти й так отримаєш достатні права.
Настала пауза.
— Що саме ти пропонуєш? — нарешті спитала Ірина.
— Ми прискорюємо події. Олексій готовий висунути звинувачення проти Соколова вже наступного тижня, якщо в нас будуть усі необхідні документи. Паралельно я роблю пропозицію щодо купівлі компанії, від якої рада директорів не зможе відмовитися. А якщо Максим опиратиметься, до того часу він буде занадто зайнятий тим, щоб захищатися від кримінальних звинувачень.
— Ти ж не збираєшся зробити йому нічого непоправного? — у голосі Ірини вперше прозвучало щось схоже на занепокоєння.
Лебедєв розсміявся.
— Яка зворушлива турбота. Тільки не кажи, що ти й справді прив’язалася до цього чоловіка.
— Ні, звісно, — швидко відповіла Ірина. — Просто… я не хочу бути замішаною ні в чому відверто протизаконному.
— Для таких сумнівів уже запізно, люба. Ти вже по вуха в цій справі. Промислове шпигунство, крадіжка конфіденційних документів, змова з метою шахрайства… список можна продовжувати.
Ірина замовкла.
— Не хвилюйся, — м’якше промовив Лебедєв. — Усе пройде гладко. За місяць Соколов втратить усе — компанію, репутацію, свободу. А ми з тобою будемо насолоджуватися плодами нашої… співпраці.
— А потім? — спитала Ірина.
— Як і домовлялися. Ти отримаєш двадцять відсотків від вартості компанії. Плюс усе, що зможеш витягнути з особистого статку Соколова за заповітом чи через траст. Я отримую контроль над компанією й усіма її активами. А ми… ми продовжимо наші особливі стосунки, якщо ти цього захочеш. Але не будемо забігати наперед.
Коли розмова закінчилася й Ірина повернулася додому, Максим був у люті.
— Чули? — він ходив по таємній кімнаті, стискаючи й розтискаючи кулаки. — Вони планують не просто украсти мою компанію. Вони хочуть запхнути мене за ґрати. І хто зна, що ще замишляє цей Лебедєв.
— Максиме, сину, — Олена Сергіївна поклала руку йому на плече. — Тепер у нас є запис їхньої розмови. Ми можемо піти в поліцію.
— Ні, — рішуче сказав Максим. — Ще не час. Запис — це добре, але мені потрібні всі деталі їхнього плану. Я хочу знати, які саме звинувачення вони збираються висунути, які документи підробили. І головне — хто ще в це втягнутий.
— Це надто небезпечно, — заперечив Павло. — Ви чули натяки Лебедєва. Вони можуть піти на крайні заходи.
— Я не боюся, — у очах Максима палала рішучість. — Вони грають у мою гру на моїй території. І правила диктуватиму я.
Зробивши глибокий вдих, Максим узяв себе в руки й продовжив спокійнішим тоном:
— Ось що ми зробимо. Андрій Михайлович справді підготує документи для трасту й нового заповіту, але з секретними умовами, про які знатимемо лише ми. Павле, посиль охорону будинку, але непомітно. І головне — ми дамо Ірині те, що вона шукає. Підготуємо спеціальний комплект документів по проєкту з фальшивою інформацією. Коли вона передасть їх Лебедєву, вони самі потраплять у пастку.
— А що зі слідчим Олексієм? — спитала Олена Сергіївна.
— Треба з’ясувати, хто він і наскільки глибоко замішаний. Можливо, він діє за вказівкою Лебедєва, не знаючи всієї картини.
— Я цим займуся, — кивнув Павло.
Максим підійшов до вікна. За склом виднівся нічний міський пейзаж, вогні якого відбивалися в темних водах затоки.
— За два тижні, — сказав він, не обертаючись, — у маєтку відбудеться прийом на честь нашої з Іриною заручин. Ми запросимо всіх — ділових партнерів, друзів, пресу. І саме там я завдам вирішального удару.
— Ти впевнений, що це розумно? — стурбовано спитала мати. — На очах у всіх?
— Саме так, — Максим повернувся до неї з холодною усмішкою. — Нехай усі побачать, що буває з тими, хто намагається обдурити Максима Соколова.
За два тижні до призначеного прийому в маєтку кипіла напружена робота. Під виглядом підготовки до свята Максим і його союзники зміцнювали позиції. Павло посилив систему безпеки, установив додаткові камери, а Олена Сергіївна уважно стежила за кожним кроком майбутньої невістки.
Ірина, не підозрюючи нічого, продовжувала плести свою павутину. Вона стала помітно впевненішою, часто їздила «у справі підготовки до весілля», але насправді зустрічалася з Лебедєвим і його спільниками. Її гра ставала дедалі необережнішою, наче вона вже не бачила сенсу ховати свої наміри.
— Коханий, — якось вранці сказала вона, сидячи з Максимом за сніданком на терасі, — думаю, нам варто переглянути список гостей на прийом. Може, зробимо його більш вибірковим?
— Що ти маєш на увазі? — спитав Максим, намазуючи масло на тост нарочито незграбно, підтримуючи образ сліпого.
— Наприклад, чи варто запрошувати всіх ділових партнерів? Дехто з них, можливо, відчуває… дискомфорт через твій стан.
— Дискомфорт? — Максим підняв брову над темними окулярами. — Чи, може, вони просто побачать мою вразливість і вирішать цим скористатися?
Ірина злегка напружилася.
— Я не це мала на увазі. Просто думаю про твій комфорт.
— Дякую за турботу, але прийом відбудеться так, як я запланував. Я хочу показати всім, що Максим Соколов, навіть втративши зір, залишається Максимом Соколовим. До того ж… — він зробив паузу, — буде цікаво відчути реакцію людей. У моєму становищі інші почуття загострилися. Іноді мені здається, що я можу буквально чути брехню в голосі.
Ірина поставила чашку чаю трішки різкіше, ніж треба.
— Яка цікава здатність, — її голос прозвучав натужно бадьоро. — Але все ж, не перевтомлюйся на прийомі. Обіцяй мені.
— Обіцяю, — усміхнувся Максим. — У мене ж буде поряд моя вірна наречена, яка не дасть мене в образу, правда?
Тим часом Павло не гаяв часу. Він з’ясував особу слідчого Олексія. Ним виявився Олексій Ігорович Сурков, співробітник відділу боротьби з економічними злочинами Нацполіції. Молодий, амбітний, із репутацією людини, готової на багато що заради кар’єри.
Найцікавішим виявився його зв’язок із Лебедєвим: вони були далекими родичами по материнській лінії. Це пояснювало, чому слідчий погодився на сумнівну схему.
— Ми могли б використати цю інформацію, щоб його нейтралізувати… — запропонував Павло, доповідаючи про знахідки. — Конфлікт інтересів, зловживання службовим становищем…
— Ні, — похитав головою Максим. — Поки не чіпатимемо. Хай думає, що їхній план працює. Ми вдаримо по всіх одразу, коли настане час.
Головний юрист компанії Андрій Михайлович підготував документи для трасту й нового заповіту, як просив Максим. Але в них були прописані особливі умови й юридичні «пастки», про які знав лише вузьке коло довірених осіб. У разі спроби шахрайства чи недобросовісних дій із боку піклувальників трасту всі права автоматично переходили до заздалегідь визначених осіб — матері Максима й благодійного фонду, заснованого ним кілька років тому.
Як і очікувалося, Ірина виявила підвищений інтерес до документів, навіть спробувала потай зробити копії. Максим спеціально залишив на видному місці папку з нібито конфіденційними паперами по тому самому проєкту. Насправді це була ретельно підготовлена дезінформація, яку при уважному розгляді можна було трактувати як докази фінансових махінацій.
За три дні до прийому Ірина передала ці документи Лебедєву. Зустріч відбулася в тому самому круглодобовому кафе й знову була записана завдяки апаратурі в сумочці Ірини.
— Ось, — сказала вона, передаючи папку, — тут усе: контракти, фінансові звіти, листування з офшорними компаніями. Цього вистачить, щоб відправити його за ґрати на довгі роки.
Лебедєв швидко переглянув документи.
— Чудово, — кивнув він. — Олексій буде задоволений. З цим він може почати офіційне розслідування вже завтра.
— Так швидко? — у голосі Ірини прозвучала тривога. — Я думала, ми зачекаємо до прийому…
— Навіщо чекати? — перебив її Лебедєв. — Чим раніше Соколов опиниться під слідством, тим легше нам буде заволодіти компанією. Раді директорів доведеться прийняти мою пропозицію. Коли їхній генеральний директор буде обвинувачений у фінансових злочинах.
— А як же я? — Ірина нервово облизнула губи. — Якщо його заарештують до того, як ми оформимо всі документи по трасту й заповіту…
— Не хвилюйся, — холодно всміхнувся Лебедєв. — Ти отримаєш свою частку. Ми ж партнери, пам’ятаєш?
Щось у його тоні змусило Ірину занервувати ще більше.
— Ти ж обіцяв, що ніхто… серйозно не постраждає, — тихо сказала вона.
— Я обіцяв, що Соколов втратить компанію, репутацію й свободу, — відрізав Лебедєв. — І саме так і буде.
Повернувшись додому, Ірина виглядала блідою й напруженою. Максим, спостерігаючи за нею через камери, зрозумів, що час діяти. План Лебедєва розвивався швидше, ніж він розраховував.
— Павле, — звернувся він до помічника, — зв’яжися з Андрієм Михайловичем. Нам потрібно прискорити дії. І перевір, чи є якийсь рух з боку слідчого Суркова.
— Уже зроблено, — відповів Павло. — Наш контакт у поліції повідомив, що Сурков справді готує ордер на обшук в офісі компанії. Можливо, вже на завтра.
— Чудово, — всміхнувся Максим. — Усе йде за планом.
— За планом? — здивувався Павло. — Але ж вони випереджають нас…
— Тільки настільки, наскільки я їм дозволив, — Максим зняв темні окуляри й потер очі. — Завтра вранці організуй одну зустріч. Дуже специфічну.
У призначений час у кабінеті Максима зібралися троє: сам господар, його мати й юрист Андрій Михайлович. Ірина не була запрошена, але Максим знав, що вона спробує підслухати. Для цього навмисно залишили невеличку щілину в дверях.
— Отже, документи готові? — спитав Максим, сидячи за столом у темних окулярах.
— Так, Максиме Андрійовичу, — відповів юрист. — Усе, як ви просили. Новий заповіт, документи для трасту. З юридичного погляду, у разі вашої недієздатності чи смерті основними бенефіціарами стануть пані Волкова й члени ради трасту.
— Чудово, — кивнув Максим. — Коли ми можемо все оформити?
— Хоч зараз, якщо бажаєте. Я привіз усі необхідні папери й запросив нотаріуса. Він чекає у вітальні.
— Прекрасно. Мамо, ти не заперечуєш?
— Звісно ні, сину, — відповіла Олена Сергіївна з ледь помітною усмішкою. — Ти впевнений, що хочеш зробити це зараз, без Ірини?
— Вона приєднається пізніше для підписання, — сказав Максим. — Але спершу хочу обговорити деякі деталі конфіденційно.
Він зробив паузу, повертаючись у бік дверей, де, як він знав, причаїлася Ірина.
— Зізнаюся, останнім часом мене непокоять дивні сигнали від партнерів. Особливо від Лебедєва із «Східбуду». Мої джерела повідомляють, що він готує якусь атаку на нашу компанію. Можливо, навіть із залученням правоохоронців.
— Максиме Андрійовичу, — обережно заговорив юрист, — якщо у вас є конкретні підозри, можливо, варто звернутися до поліції?
— Ні, поки рано, — похитав головою Максим. — У мене не досить доказів. Але саме тому я й поспішаю з оформленням документів. Якщо зі мною щось станеться, якщо мене спробують усунути від управління компанією під будь-яким приводом, я хочу бути певним, що все буде в надійних руках.
— Розумна пересторога, — кивнув Андрій Михайлович.
— Є ще одна річ, — продовжив Максим, знижуючи голос. — Проєкт. Я нікому про це не казав, але там справді були деякі неоднозначні рішення. Нічого незаконного, але за бажання їх можна трактувати по-різному.
— Максиме, — вигукнула Олена Сергіївна з удаваним занепокоєнням, — ти ніколи мені про це не говорив…
— Пробач, мамо. Не хотів тебе турбувати. У будь-якому разі найважливіше зараз — захистити компанію й родину. Андрію Михайловичу, запросіть нотаріуса.
За планом Максима ця поставлена сцена мала переконати Ірину й через неї Лебедєва, що їхній план працює ідеально: Максим не лише готовий підписати документи, що передають контроль над компанією, а й фактично зізнається в сумнівних фінансових рішеннях.
Коли двері відчинилися, щоб покликати нотаріуса, Ірина швидко відійшла вбік, удаючи, що просто проходила повз. Її обличчя виражало погано приховану радість.
— О, Максиме, ти тут, — удавано здивувалася вона. — Я якраз шукала тебе.
— Ірино, люба, — усміхнувся Максим. — Якраз вчасно. Ми збираємося підписати важливі документи. Твоя присутність необхідна.
Церемонія підписання пройшла бездоганно. Нотаріус, поважний чоловік із акуратно підстриженою сивою борідкою, уважно стежив за процесом, зачитуючи основні положення документів. Звісно, він не згадував про секретні пункти, що активувалися в разі спроби шахрайства.
Ірина підписувала папери з погано прихованим нетерпінням. Її рука з дорогою ручкою «Montblanc» — подарунком Максима на річницю знайомства — ковзала по сторінках із рішучістю хижака перед стрибком.
— Вітаю, — сказав нотаріус, коли було поставлено останній підпис. — Тепер усе офіційно оформлено.
Після його відходу Ірина не змогла приховати хвилювання.
— Максиме, коханий, — вона обняла його зі спини, притиснувшись. — Я така рада, що ти подбав про наше майбутнє. Тепер я зможу захистити тебе й твої інтереси, якщо щось піде не так.
— Я знаю, люба, — Максим накрив її руки своїми. — Ти єдина, кому я можу повністю довіряти.
Щойно Ірина вийшла з кабінету, Максим повернувся до матері й юриста.
— Вона вже…
— Дзвонить Лебедєву, — сказав він, прислухаючись до віддалених кроків. — Павло передасть нам запис розмови за кілька хвилин.
Справді, Ірина не гаяла часу. Усівшись у своїй спальні, вона одразу набрала номер Лебедєва.
— Вікторе, усе пройшло ідеально, — схвильовано прошепотіла вона. — Документи підписані. Траст створено, заповіт змінено. Тепер черга за твоїм слідчим.
— Чудово, — задоволено озвався Лебедєв. — Сурков отримає ордер на обшук завтра вранці. А ближче до вечора Соколову вже пред’являть обвинувачення.
— Так швидко? — Ірина звучала стривожено. — Я думала, ти дочекаєшся прийому…
— Нема сенсу чекати. Чим швидше Соколов опиниться під слідством, тим швидше ми реалізуємо план. До того ж… — він зробив паузу, — він щось підозрює.
— Звідки ти знаєш?
— У мене є свої джерела в його компанії. Соколов не такий безпорадний, як здається. Він ставить запитання, перевіряє людей. Краще діяти негайно, поки він не вжив контрзаходів.
— Але ж прийом уже післязавтра…
— Який тепер перетвориться на поминки за його кар’єрою, — холодно засміявся Лебедєв. — Уявляєш реакцію гостей, коли вони дізнаються, що господаря вечора звинувачують у тяжких фінансових злочинах?
— А що мені робити?
— Продовжуй грати роль люблячої нареченої. Зображуй шок і недовіру, коли йому пред’являть обвинувачення. І головне — будь поруч. Нам потрібно, щоб ти контролювала ситуацію зсередини.
— А якщо він запідозрить мене?
— Запізно про це хвилюватися. Ти вже надто глибоко в цій справі, люба. До того ж усі докази його «злочинів» уже в Суркова. Відступати нікуди.
Після цієї розмови Максим зрозумів: часу залишилося мало. План був простий: завтра вранці в офісі проведуть обшук, а до вечора йому, можливо, вже висунуть обвинувачення.
— Нам потрібно діяти негайно, — сказав він, зібравши в таємній кімнаті найближчих союзників — матір, Павла й фіндиректора Сергія Петровича, якого нещодавно посвятили в істинний стан справ.
— Ви певні, що саме це плануєте? — спитав Сергій Петрович.
— Контрудар, — твердо відповів Максим. — Але не такий, як очікує Лебедєв. Він думає, що загнав мене в кут, але насправді сам опинився в пастці.
Максим розклав на столі кілька папок.
— Ось справжні документи по проєкту. Усе абсолютно законно й прозоро. А ось фальшивки, які Ірина передала Лебедєву. Їх легко спростувати при уважному аналізі. Більше того, я можу довести, що вони підроблені.
— А що з обшуком? — запитав Павло.
— Нехай приходять, — знизав плечима Максим. — В офісі все чисто, а тут, — він показав на сейф у кутку, — зібрані докази проти Лебедєва, Ірини й Суркова. Записи розмов, фото зустрічей, копії електронної переписки. Більш ніж досить, щоб звинуватити їх у промисловому шпигунстві, спробі рейдерського захоплення й зловживанні службовим становищем.
— Коли ви плануєте завдати удару? — спитала Олена Сергіївна.
— На прийомі, як і планувалося, — відповів Максим. — Але з однією правкою: ми запросимо туди не лише партнерів і пресу, а й представників силових структур. Справжніх, не куплених Лебедєвим.
— Це ризиковано, — зауважив Сергій Петрович. — Якщо Сурков справді отримає ордер завтра…
— Він його отримає, — кивнув Максим. — І, можливо, навіть висуне мені обвинувачення. Але до моменту прийому в нас уже будуть усі докази моєї невинуватості й їхньої провини.
— А якщо Лебедєв вирішить не приходити? — спитав Павло.
— Він прийде, — упевнено сказав Максим. — Його его не дозволить пропустити мій «публічний крах». До того ж ми з Іриною особисто зателефонуємо йому завтра ввечері й запросимо. Він не зможе відмовити, не викликавши підозр.
Наступний день минув у напруженій підготовці. Вранці, як і очікувалося, до офісу компанії з обшуком прийшли слідчі. Сергій Петрович, завчасно попереджений, зустрів їх у супроводі адвокатів і повного комплекту легальних документів.
Максим залишався вдома, удаючи, що нічого не знає. Поряд із ним постійно була Ірина, зображаючи занепокоєння.
— Коханий, може, варто скасувати прийом, — запропонувала вона за обідом.
— У жодному разі, — твердо відповів Максим. — Це виглядатиме як визнання провини. Ми проведемо прийом, як планували. Поки не доведено зворотнє, я невинний.
Увечері, як і прогнозував Максим, до маєтку прибув слідчий Сурков у супроводі двох поліцейських. Високий, підтягнутий, із холодним поглядом і напруженою усмішкою.
— Максиме Андрійовичу Соколов? — офіційним тоном спитав він, коли Павло провів їх до кабінету.
— Так, це я, — Максим сидів за столом у темних окулярах.
— Я слідчий відділу боротьби з економічними злочинами, Олексій Ігорович Сурков. У мене ордер на ваш допит як підозрюваного в справі про фінансові махінації в межах проєкту вашої компанії.
— Ось як? — Максим удавано здивувався. — І в чому саме мене підозрюють?
— Створення фіктивних компаній для відмивання коштів, ухиляння від сплати податків і підкуп посадових осіб для отримання дозволів на будівництво.
— Серйозні звинувачення, — спокійно зауважив Максим. — І які у вас докази?
— Документи, отримані під час сьогоднішнього обшуку в офісі, а також із конфіденційних джерел. Ви можете добровільно проїхати зі мною для дачі показань, або… я буду змушений наполягти в офіційнішій формі.
— Звісно, я готовий співпрацювати зі слідством, — Максим усміхнувся. — Але, з огляду на мій стан, — він указав на окуляри, — я волів би, щоб допит відбувався тут, у присутності мого адвоката. Він уже їде.
Сурков насупився, але погодився зачекати.
За пів години приїхав адвокат Максима, і допит почався. Сурков ставив питання про фінансові операції, контракти з підрядниками, зустрічі з чиновниками. Максим відповідав спокійно й упевнено, не заперечуючи фактів, але даючи їм законне пояснення.
— Усі документи, про які ви згадуєте, — сказав він у якийсь момент, — підроблені. У справжніх контрактах немає жодних пунктів про додаткові виплати чи офшорні рахунки.
— Ви звинувачуєте слідство у фальсифікації доказів? — обурився Сурков.
— Ні, — спокійно відповів Максим. — Я звинувачую тих, хто їх вам надав. До речі, ви так і не сказали, звідки вони у вас.
— Це конфіденційна інформація.
— Від Віктора Костянтиновича Лебедєва, я так розумію? — мимохідь поцікавився Максим.
Сурков зблід.
— Я не зобов’язаний відповідати на це питання.
— Звісно, — Максим знизав плечима. — Але на вашому місці я б ретельніше перевіряв джерела й їхні мотиви.
Після трьох годин допиту Сурков змушений був визнати, що не має достатніх підстав для затримання Соколова. Він пішов, пообіцявши продовжити розслідування.
Ірина, яка весь цей час нервово ходила по дому, роблячи вигляд, що хвилюється за нареченого, була розлючена. Після від’їзду слідчого вона відразу пішла до своєї кімнати й набрала Лебедєва.
— Що відбувається? — прошипіла вона в трубку. — Твій Сурков пішов ні з чим. Максим спростував усі звинувачення.
— Заспокойся, — холодно відповів Лебедєв. — Це лише перший етап. Сурков просто прощупував ґрунт. У нас ще є козирі.
— Які ще козирі? Він фактично звинуватив тебе у фальсифікації доказів!
— Нехай звинувачує. Без доказів це лише слова сліпого.
— До речі, — додав він, — прийом завтра відбудеться?
— Так. Максим наполягає.
— Чудово. Я прийду й принесу особливий сюрприз для твого нареченого.
— Який сюрприз?
— Дізнаєшся завтра. Просто подбай, щоб він там був.
День прийому настав.
Маєток Соколова на березі затоки сяяв від безлічі вогнів. Десятки працівників метушилися в саду: розставляли столи, прикрашали альтанки квітами, перевіряли звук. Кухарі готували вишукані страви, офіціанти в білих рукавичках розкладали срібні прибори й кришталеві келихи.
Усе мало бути ідеальним для торжества, яке, як знав Максим, стане не просто святом заручин, а сценою фінального акту його історії.
Максим у бездоганному темному костюмі й з палицею зустрічав гостей біля входу до саду, підтримуваний під руку Іриною. Вона була приголомшлива в сукні кольору шампанського з діамантовим намистом на шиї — подарунком Максима на заручини. Ідеальна пара: успішний бізнесмен, тимчасово «осліплений» нещасним випадком, і його прекрасна турботлива наречена.
Але Максим відчував напругу, що йшла від Ірини. Вона стискала його руку занадто сильно. Її голос звучав занадто високо, коли вона віталася з гостями. Вона постійно озиралася, шукаючи когось поглядом.
Лебедєв з’явився близько восьмої, коли прийом був у розпалі. Високий, бездоганно вдягнений, із самовпевненою усмішкою. Поруч із ним ішов Сурков, який виглядав дещо недоречно в цьому розкішному оточенні.
— Максиме Андрійовичу, — вигукнув Лебедєв із удаваною радістю. — Який чудовий вечір! Дякую за запрошення!
— Вікторе Костянтиновичу, — Максим повернув голову на звук. — Радій, що ви змогли прийти. І… з супутником, як я чую.
— Так, сподіваюся, ви не заперечуєте, — Лебедєв ледь помітно напружився. — Це мій добрий знайомий, Олексій Ігорович.
— Слідчий Сурков, якщо не помиляюся? — промовив Максим. Для «сліпого», який бачив його лише раз, це було б неможливо.
Сурков помітно напружився.
— Так-так, — пробурмотів він. — Ми вже зустрічалися вчора.
— Авжеж, я пам’ятаю ваш голос, — усміхнувся Максим. — Дивне співпадіння: учора ви допитували мене у справі про фінансові порушення, а сьогодні завітали до мене на прийом як гість мого головного конкурента.
Сурков розгубився.
— Не беріть до голови, — Максим махнув рукою. — Сьогодні вечір свята. Проходьте, пригощайтеся. Вечеря буде за пів години.
Лебедєв і Сурков пішли в сад, але Максим помітив, як вони тихо перемовляються. План починав діяти.
За якийсь час Павло непомітно підійшов до Максима.
— Особливі гості прибули, — тихо повідомив він. — Чекають на ваш сигнал.
— Чудово, — кивнув Максим. — Час починати виставу.
Він піднявся на невелику сцену в центрі саду. Поруч стала Ірина, тримаючи його під руку. Оркестр, що грав легку класику, замовк. Усі погляди звернулися до господаря вечора.
— Дорогі друзі, — почав Максим. — Дякую всім, хто сьогодні прийшов розділити з нами радість. Як ви знаєте, ми з Іриною збиралися одружитися за місяць. Але життя внесло свої корективи.
Він зробив паузу й зняв темні окуляри. Ірина напружилася.
— Нещасний випадок, який позбавив мене зору, — продовжив він, — змусив мене переосмислити багато речей. Кажуть, коли втрачаєш один із органів чуття, інші загострюються. Це правда. Я став краще чути, краще відчувати й краще розуміти людей.
По натовпу пробіг шепіт. Гості переглядалися, не розуміючи, до чого він веде.
— Наприклад, я навчився краще розпізнавати брехню, — Максим повернувся до Ірини, — і зраду.
Вона відсахнулася, обличчя зблідло.
— Максиме, що ти таке говориш?..
— Я звертаюся до всіх, — він проігнорував її слова. — Дехто з вас, мабуть, чув, що вчора в моїй компанії були обшуки. Мене звинуватили у фінансових махінаціях. І сьогодні серед нас присутня людина, яка висунула ці звинувачення.
Погляди звернулися до Суркова, який застиг із келихом шампанського.
— Але знаєте, що найцікавіше? — продовжив Максим. — Я ніколи не був сліпим.
З цими словами він широко розплющив очі й обвів поглядом шокований натовп.
Ірина відступила ще на крок, її обличчя перекосилося від жаху.
— Це був тест, — голос Максима звучав рівно, але завдяки мікрофону його було чути по всьому саду. — Перевірка на вірність і чесність. Дехто її не пройшов.
Він подав знак Павлу, і на великому екрані біля сцени з’явилися кадри: Ірина й Лебедєв у кафе, їхня розмова про план захоплення компанії; Ірина, що краде документи із сейфа; Ірина, яка передає Лебедєву сумку з дорогим вином.
— Моя наречена, — гірко всміхнувся Максим, — виявилася шпигункою мого конкурента. Разом вони сфабрикували звинувачення проти мене, підробили документи й спробували відібрати компанію.
— Це брехня! — закричала Ірина, але голос її тремтів. — Максиме, ти не розумієш!
— Я прекрасно все розумію, — спокійно відповів він. — І в мене є докази.
На екрані змінилося зображення: тепер лунала аудіозапис їхньої з Лебедєвим розмови в кафе, де вони обговорювали рейдерське захоплення, фальсифікацію документів і кримінальну справу проти Максима.
Гості ахнули.
Лебедєв зблід, почав озиратися, шукаючи шлях до втечі. Сурков завмер із виразом жаху на обличчі.
— А тепер, — продовжив Максим, — я хотів би запросити ще кількох гостей.
За його сигналом до сцени підійшли двоє чоловіків у строгих костюмах. Один — представник СБУ, другий — прокуратури.
— Вікторе Костянтиновичу Лебедєв і Олексію Ігоровичу Сурков, — офіційно промовив представник СБУ, — ви затримані за підозрою в промисловому шпигунстві, спробі рейдерського захоплення, фальсифікації доказів і зловживанні службовим становищем.
До Лебедєва й Суркова підійшли працівники в цивільному, які до цього видавали себе за звичайних гостей.
— Це абсурд, — обурився Лебедєв, намагаючись триматися. — Ви не маєте права. Це приватна територія!
— Ордер є, — спокійно відповів представник прокуратури, показуючи документ. — На вас, на пана Суркова й на пані Волкову.
Зрозумівши, що все скінчено, Сурков зламався першим:
— Я просто виконував накази! — закричав він, показуючи на Лебедєва. — Це він змусив мене сфабрикувати справу проти Соколова!
Лебедєв метнув у нього злий погляд, але було пізно. Троє підозрюваних були взяті під варту й виведені з саду під приголомшені погляди гостей.
Максим повернувся до мікрофона.
— Перепрошую за цей неприємний інцидент, — сказав він. — Але я мав захистити себе, свою компанію й свою репутацію. Тепер, коли правда відкрита, пропоную продовжити вечір.
Гості поволі приходили до тями, починали обговорювати побачене. Журналісти гарячково писали нотатки й дзвонили в редакції. Це був скандал року в ділових колах міста.
Пізніше, коли більшість гостей пішла й у саду залишилися лише найближчі, Олена Сергіївна підійшла до сина.
— Ти впорався, Максиме, — сказала вона, обіймаючи його. — Я пишаюся тобою.
— Дякую, мамо, — тихо відповів він. — Але знаєш, попри все, мені її шкода.
— Ірину? — здивувалася мати. — Після всього, що вона зробила?
— Так, — кивнув Максим. — Я справді любив її. І частина мене досі питає: чи було хоч щось справжнє в наших стосунках? Хоч крихта?
— Не муч себе цим, сину, — м’яко промовила Олена Сергіївна. — Дехто просто не здатен на щиру любов. Вони бачать у людях тільки вигоду.
Максим подивився на затоку, де відбивалися останні вогні свята.
— А я не хочу бути таким, як вони, — сказав він. — Не хочу бачити у всіх лише ворогів чи союзників. Ця історія багато чому мене навчила, але я не дозволю їй зробити мене цинічним.
Павло підійшов із келихом віскі.
— Представники СБУ повідомили: обшуки в офісі й квартирі Лебедєва вже тривають, — сказав він. — Вони знайшли не лише документи по вашій справі, а й матеріали щодо інших афер. Здається, Лебедєв давно цим займався.
— Не дивно, — кивнув Максим. — Люди, здатні на таку зраду, рідко обмежуються одним злочином.
— Що тепер? — спитав Павло. — Компанія стабільна, репутація відновлена, але весілля не буде.
— Ні, не буде, — з легкою сумом погодився Максим. — Але життя триває. У мене багато планів.
Він зробив ковток і глянув на вогні міста вдалині.
— Знаєш, ця мнима сліпота справді змінила мене. Я зрозумів, що занадто довго був зосереджений лише на бізнесі, на успіху, на грошах. А справжні скарби були поруч: вірні друзі, любляча сім’я, прості радощі.
— Я вирішив створити благодійний фонд, — продовжив він. — Допомагатимемо людям із порушенням зору, фінансуватимемо дослідження, підтримуватимемо дітей з інвалідністю. Частина прибутку компанії піде на це.
— Чудова ідея, — схвалила Олена Сергіївна.
— І ще, — додав Максим, — я перегляну підхід до бізнесу. Менше агресивної експансії, більше соціальної відповідальності. Будуватимемо не лише елітні комплекси, а й доступне житло, дитячі майданчики, парки.
— Конкуренти можуть цим скористатися, — зауважив Павло.
— Хай спробують, — усміхнувся Максим. — Я вже довів, що вмію захищати свої інтереси. Але тепер хочу, щоб моя компанія асоціювалася не тільки з прибутком, а й із чесністю, відкритістю й турботою.
Вони стояли на терасі, спостерігаючи, як над затокою починає світати. Новий день ніс нові можливості й надії.
Максим Соколов пройшов крізь зраду та обман, але вийшов із цього випробування не зламаним, а оновленим, із глибшим розумінням життя й людей.
— Будемо жити далі, — сказав він, піднімаючи келих. — За новий початок.
Через кілька місяців Максим сидів у своєму кабінеті, переглядаючи звіти про діяльність благодійного фонду. За вікном сяяв літній город, білі ночі надавали йому особливого, майже містичного світла.
Павло зайшов із папкою в руках.
— Максиме Андрійовичу, останні новини. Суд засудив Лебедєва до восьми років. Суркова — до п’яти. Ірину — до умовного терміну в обмін на співпрацю зі слідством. Вона видала всіх спільників Лебедєва — і не тільки по нашій справі.
Максим кивнув. Йому не приносило задоволення думати про колишню наречену в залі суду, але справедливість вимагала покарання.
— Компанія «Східбуд» на межі банкрутства, — продовжив Павло. — Без Лебедєва й з такою репутацією їм не вижити на ринку.
— Добре, — Максим замислився. — Підготуй пропозицію про купівлю їхніх активів за справедливою ціною. Співробітники не повинні страждати через дії керівника.
Павло здивовано глянув на нього.
— Ви хочете купити компанію людини, який намагався вас знищити?
— Це бізнес, Павле, — усміхнувся Максим. — До того ж у них є кілька перспективних проєктів, які добре інтегруються в нашу структуру. І головне — це дасть роботу сотням людей, які могли б опинитися на вулиці.
Павло похитав головою з повагою.
— Ви справді змінилися, Максиме Андрійовичу.
— Так, — погодився Максим. — Іноді треба щось втратити, щоб знайти значно більше. Я мало не втратив усе: компанію, репутацію, свободу. Натомість отримав нове бачення життя. Іноді сліпота вчить людину бачити головне.
Він підійшов до вікна й подивився на місто, що розкинувся перед ним. Місто сяяв у літньому сонці — величний, живий, сповнений можливостей.
Як і сам Максим Соколов, готовий до нової глави своєї історії.
Обговорення закрито.
Сім’я Коваленків забрала Настю з пологового будинку, коли малечі ледь виповнилося три тижні. Цілих півтора року пішло в подружжя на очікування…
Надя тремтіла від холоду на лютневому вітрі. Ще зовсім недавно була відлига. Виглянуло сонце, задзвеніла капіж, на тротуарах з’явилися калюжі. Повна…
Суспільство
