Це сталося наприкінці жовтня, в суботу, коли вже рано сутеніло, а з дерев облітали останні жовті листки. Мені щойно виповнилося тридцять два, і я вдруге за день пошкодувала, що взагалі погодилася прийти на це весілля.
Весільний ресторан стояв на околиці нашого міста — такий типовий банкетний зал із гіпсовими колонами, криштальними люстрами й фотозоною, заставленою штучними квітами. Перед входом блищали ряди машин, гучно грав баян, тамада вправно перегукувався із діджеєм.
Я вийшла з таксі, поправила плаття й, перш ніж зайти, глибоко вдихнула.
«Триває всього один день, — сказала я собі. — Витримаєш. Це ж весілля сестри».
Сестри, яка поставила собі за мету довести всім і собі, що її життя склалося значно «правильніше», ніж моє.
— Ти ж прийдеш сама? — уточнила Міра ще тиждень тому телефоном. — Бо якщо раптом заведеш якогось… ну, випадкового… це буде виглядати дивно. Ти ж у мене незалежна, правильна дівчинка.
Я тоді лише зітхнула:
— Добре, прийду сама.
Усередині було гаряче, шумно й людно. На столах — відерця з льодом, салати, холодець, закрутки з огірків, тарілки з нарізками. Уздовж стін — довгі ряди білих стільців. У центрі — головний стіл для молодят і найближчої родини.
Я машинально шукала очима свій стіл. Знайшла не відразу. Маленька табличка «СТІЛ № 12» ховалася майже за колоною, прямо біля дверей на кухню. Щоразу, як двері розчинялися, звідти виривався протяг і запах смаженої картоплі, підливи й хлору.
— Справді? — прошепотіла я сама до себе.
За столом уже сиділи три молоді двоюрідні сестрички у блискучих сукнях, які захоплено розглядали в телефонах чужі інстаграми, й тітка Оля — мамина двоюрідна сестра, відома своїм умінням «давати поради».
— Ось ти де, — сказала вона, ледь я встигла сісти. — Ну що, Маринко, тридцять два — саме час думати.
— Про що? — машинально перепитала я, розкладаючи серветку на колінах.
— Як про що? — тітка обурено підняла брови. — Про дітей, звичайно. Жінкам не можна занадто довго тягнути, потім буде пізно.
Я посміхнулася куточком губ.
— У мене поки що кар’єра, квартира, свої плани, — м’яко відповіла я. — А там як буде.
— Кар’єра, — протягнула тітка так, ніби я вимовила якесь нецензурне слово. — Кар’єра не подасть тобі води в старості.
Сестрички приглушено хихикнули. Я вдала, що не чую, й зробила ковток шампанського.
За головним столом сяяла Міра — у пишній білій сукні, з ідеальною зачіскою й макіяжем, наче з глянцю. Біля неї сидів її новоспечений чоловік, Андрій — нормальний хлопець, трохи розгублений серед цього пишного безглуздя.
З дитинства ми з Мірою були різними. Вона завжди мріяла про весільну сукню, дім, дітей і статус «ідеальної дружини». Я мріяла про власні проєкти, подорожі й свободу. Для батьків її шлях був зрозумілішим, а мій — наче примха, яку вони з роками навчились мовчки терпіти.
Тамада викликав гостей танцювати, оголошував конкурси, тости лилися один за одним. Я чемно підводилася, коли треба було піднімати келих, але більшу частину часу мовчки спостерігала.
Під час чергової паузи Міра підлетіла до мого столу, злегка хитаючись від шампанського й уваги.
— Марина! — занадто голосно крикнула вона, так що гості біля сусідніх столів озирнулися. — Ходімо, познайомлю тебе з людьми.
— Я нормально сиджу, — спробувала я відмовитися.
— Не вигадуй, — стиснула вона мене за руку. — Сидить тут у кутку, наче сирота. Ходімо.
Вона потягла мене до столу, де сиділи двоє чоловіків у дорогих костюмах і їхні дружини.
— Це наші партнери Андрія, — голосно сказала Міра. — А це моя старша сестра Марина. Дуже розумна, дуже принципова, ну й, як бачите, дуже самотня.
Я відчула, як у мене палають щоки. Один із чоловіків збентежено кашлянув.
— Чому ж самотня? — ввічливо спитав він. — Можливо, просто ще не зустріла свого…
— Вона надто вибаглива, — перебила Міра, розмахуючи келихом. — Усі їй «не такі». То характер не той, то амбіцій мало, то ще щось.
— Мір, досить, — тихо сказала я.
— Та я з любов’ю, — усміхнулася вона своєю «інстаграмною» усмішкою. — Просто шкода, що така хороша дівчина до сих пір одна.
Її слова зависли в повітрі, як погано втримана кришталево-чутлива нота. Хтось невпевнено посміхнувся, хтось відвернувся. Я лише кивнула й повернулася до свого дванадцятого столу.
Потім були ще «поради».
— Тобі треба бути простішою, — сказала одна тітка.
— Час частіше ходити до церкви, — додала інша. — Бог дає пару, коли жінка стає смирнішою.
А коли тамада оголосив кидання букета, Міра взагалі розійшлася.
— Марина, ставай отут, ближче, — гукнула вона. — Може, хоч сьогодні тобі пощастить.
Над залом нависла легка напруга. Незаміжні дівчата вишикувалися півколом. Я стояла збоку й уже шкодувала, що погодилася.
— Готові? — вигукнув тамада. — Раз, два, три!
Міра різко розвернулася… і кинула букет явно в інший бік, туди, де стояла її подруга в обтислій червоній сукні. Та підстрибнула й урочисто зловила квіти, зобразивши шок і радість.
— О, як шкода! — на весь зал проспівала Міра. — Сестрі, мабуть, ще доведеться трохи потерпіти.
Гості засміялися. Хтось співчутливо зиркнув на мене, хтось просто проігнорував. Я відчула, як усередині щось зменшується до маленької, щільної кульки.
Після цього я перестала стежити за часом тамади й почала стежити за часом на своєму годиннику.
«Ще півгодини, — думала я. — Дождусь, поки всі підуть танцювати, й тихо вискочу через кухню. Все одно ніхто не помітить».
Я вже розглядала двері, за якими раз по раз зникали офіціанти з тацями, коли раптом за спиною почувся низький, спокійний голос:
— Підтримай мою гру. Зроби вигляд, що ти прийшла зі мною. Обіцяю, твоя сестра дуже швидко пожалкує про кожне слово.
Я здригнулася й різко обернулася.
Позаду мене стояв чоловік, якого я точно не могла не помітити раніше… але чомусь не помітила. Високий, під два метри, у темно-синьому костюмі, що сидів на ньому так, наче його шили по ньому, з білою сорочкою й темною краваткою. Волосся коротко підстрижене, на скронях — легка сивина, а очі — темні, уважні.
— Вибач, що так різко, — тихо додав він. — Але, здається, тебе тут щойно принизили вже вдесяте за вечір.
— Це ти так знайомишся з людьми? — я спробувала сховатися за іронією, але голос прозвучав трохи хрипко.
Він усміхнувся одним куточком губ.
— Справедливо, — кивнув. — Добре. Мене звати Леон. Двоюрідний брат Андрія.
— Марина, — відповіла я, хоча він і так явно знав моє ім’я.
Він обійшов стіл, посунув стілець поруч зі мною й, не торкаючись, але відчутно, поклав руку на спинку мого стільця. Рух був упевнений, але поважний, без фамільярності.
Зал відреагував, наче хтось раптом вимкнув музику. Звук не зник, але змінився: шепіт побіг по колу, погляди потягнулися до нашого столу.
Я краєм ока побачила, як біля барної стійки завмирає Міра. Її усмішка, до того рівна й широка, раптом стала кривою, а погляд — гострим, як скалка.
— Ти ж розумієш, що всі зараз дивляться на нас, — прошепотіла я.
— Саме на це й розрахунок, — так само тихо відповів Леон.
Потім він підняв голос, але не надто:
— Чому ти сидиш тут, біля кухні? — запитав, спеціально так, щоб почули люди за сусіднім столом.
— Та… місця закінчилися, — знизала плечима я. — Хтось же мав сидіти тут.
— Цікаво, — спокійно відповів він. — Бо я бачив кілька вільних місць ближче до центру.
Шепіт посилився.
Лише потім, уже значно пізніше, я дізналася, чому від його появи всі були в шоці. Леон був не просто «якимось там» родичем нареченого. Він виявився одним із найзаможніших підприємців нашої області — людиною, чиє ім’я знали навіть ті, кому до бізнесу далеко.
Молодий, успішний, закритий для пліток і, головне, самотній. Жінки на весіллі крадькома стежили за кожним його рухом: хтось мріяв просто подивитися ближче, хтось сподівався познайомитися, але він ні з ким особливо не говорив.
До цієї миті.
Леон сидів поруч зі мною так, ніби це було абсолютно природно. Він щиро сміявся з моїх коротких реплік, нахилявся ближче, щоб почути відповідь, і відверто ігнорував зацікавлені погляди з інших столів.
Гості перезиралися. У когось навіть рот прочинився від здивування. Міра дивилася на мене так, ніби в її руці мав ось-ось тріснути келих.
Леон тим часом тихо нахилився до мого вуха:
— Ти, мабуть, теж втомилася від усіх цих «порад», — сказав він. — Але повір, ти зовсім не така, якою вони намагаються тебе виставити.
У ту секунду я зрозуміла дві речі. По-перше, я більше не почуваюся загнаною в кут. По-друге, цей чоловік підійшов до мене не випадково. І весь зал чудово це бачив.
Я зробила ковток шампанського, щоб трохи виграти часу.
— То що це за «гра», у яку ти хочеш, щоб я зіграла? — запитала я нарешті.
— Дуже проста, — відповів Леон. — Ми робимо вигляд, що давно разом. Ти — не самотня сестра в кутку, а моя супутниця. Хочеш — назвемо це першим офіційним виходом у світ.
— А навіщо тобі це? — примружилась я. — Ти ж навіть мене не знаєш.
Він на мить замовк, ніби оцінюючи, скільки сказати.
— Сидів за своїм столом, слухав тости, — почав тихо. — І десь, мабуть, із третього вбрання твоєї сестри почав рахувати, скільки разів за вечір вона встигла підколоти тебе. Спочатку думав, може, це такий ваш сімейний гумор. Але потім почув про «надто вибаглива», «ще доведеться потерпіти», «самотня сестра»… І мене це… злегка розлютило.
— Злегка, так, — не стримала я усмішку.
— Добре, сильно, — погодився він. — Я не люблю, коли кимось прикрашають власне свято. Особливо, коли цей хтось нічим поганим не завинив.
— Ти не знаєш, чим я завинила, — не втрималася я. — Може, я справді жахлива людина.
— Сумніваюся, — спокійно сказав він. — Жахливі люди зазвичай голосно кричать у центрі залу, а не тихо намагаються втекти через кухню.
Я відчула, як у горлі щось стислося.
— Ти бачив, як я дивилася на двері?
— Бачив, — кивнув він. — І бачив, як тебе посадили за стіл біля кухні, хоча місця ближче були. І чув, як твоя сестра попросила розсадити гостей.
Я вдихнула й видихнула.
— Просто… так у нас було завжди, — сказала я. — Вона — головна, я — «самодостатня, яка сама собі дасть раду».
— І тобі це ще досі нормально? — м’яко спитав він.
Я задумалася.
Нормально — ні. Звично — так.
— Я не хочу псувати їй весілля, — нарешті відповіла я. — Сьогодні її день.
— А твій — коли? — спитав Леон.
Я здивовано глянула на нього.
— Не знаю, — чесно сказала я.
— Тоді, може, почнемо з того, що не дамо її дню бути побудованим на твоєму приниженні? — запропонував він спокійно, без пафосу.
Я ще секунду вагалася, відчуваючи, як усередині борються звичка «терпіти» й дивна, майже забута відчутність власної гідності.
— Гаразд, — сказала я нарешті. — Тільки без театру.
— Обіцяю, — кивнув він. — Ніяких падінь навколішки й пісень під балконом.
— Шкода, — не втрималася я від жарту. — Хоч би було що згадати.
Він усміхнувся.
— Повір, згадувати буде що й так.
За кілька хвилин тамада оголосив, що настав час «романтичної паузи» й запросив усі пари на повільний танець.
— Супер, — пробурмотіла я. — Можу спокійно сховатися в туалеті.
— Навпаки, — сказав Леон і підвівся. — Саме час.
Він подав мені руку. Я машинально глянула в бік головного столу. Міра вже дивилася на нас — так уважно, наче від вирішення залежала доля світу.
— Ти ж сама погодилася, — тихо нагадав Леон.
Я вдихнула й поклала свою долоню в його.
Ми вийшли на середину залу. Музика стала тихішою, лампочки приглушилися, деякі пари вже кружляли. Я відчувала на собі десятки поглядів.
— Розслабся, — прошепотів Леон, кладучи руку мені на талію. — Уяви, що ми просто танцюємо, удвох. Без залу. Без Міри.
— Це складніше, ніж ти думаєш, — відповіла я, але вчепилася пальцями в його плече, намагаючись не наступити йому на ноги.
— Я бачу, що ти взагалі-то хоробра, — сказав він. — Тільки звикла ховати це за іронією.
— Ти багато бачиш, як на людину, яка мене не знає, — буркнула я.
— Я уважно дивлюся, — просто відповів він.
Під кінець пісні тамада раптом підняв мікрофон:
— О, а в нас, дивіться, ще одна гарна пара додалася! — вигукнув він, явно маючи на увазі нас. — Леоне, ми думали, що ти прийшов сам!
У залі прокотився дружній сміх.
— Так і було, — спокійно відповів Леон, не відпускаючи мене. — Але, здається, це змінилося.
Шум посилився. Хтось свиснув, хтось захлопав. Я відчула, як зашарілася, але Леон тримався так впевнено й природно, ніби ми справді були парою не перший рік.
Коли музика стихла, він нахилився до мене:
— Хочеш відпочити?
— Я хочу землі провалитися, — чесно прошепотіла я, але чомусь усміхалася.
У перерві між танцями та стравами до нас підійшов Андрій.
— Нарешті ви познайомилися! — радісно сказав він, обіймаючи Леона. — Маринко, ти навіть не уявляєш, як він нам допоміг із бізнесом.
— У мене дивне відчуття, що про нього тут знають усі, крім мене, — чесно сказала я.
— У нас таке місто, — відмахнувся Андрій. — Всі все знають. А от Леон — не всіх.
Він підморгнув йому й побіг назад до Міри, яку вже кликав тамада на черговий конкурс.
— Ти справді… настільки відомий? — тихо спитала я, коли ми сіли.
— Невелике місто, гучні чутки, кілька успішних угод, — спокійно сказав він. — І всі вже знають, скільки в тебе нулів на рахунку.
— Тоді зрозуміло, чому половина залу дивиться на мене так, ніби я виграла джекпот, — пробурмотіла я.
— А твоя сестра — так, ніби хтось викрав її подарунок, — додав він.
Я мимоволі глянула на Міру. Вона стояла неподалік, слухала якісь жарти подружок, але погляд у неї був приклеєний до нас.
За кілька хвилин вона таки не витримала.
— Марина, люба, — проспівала, піднімаючи келих і підходячи до нашого столу. — Познайомиш?
— Ми вже знайомі, — відповів за мене Леон, підводячись. — Міра, вітаю ще раз. Прекрасне свято.
— Дякую, — її усмішка була натягнута. — Я й не знала, що ти… з моєю сестрою.
— Багато хто сьогодні багато чого про тебе не знає, — легко сказав Леон. — Щось нове для всіх.
Міра кинула на мене швидкий, злий погляд.
— Марина, ти могла б попередити, — прошипіла вона, вже без посмішки.
— А ти могла б не садити мене біля кухні, — відповіла я тихо, але достатньо голосно, щоб вона почула.
Вона стиснула губи.
— Я ще з тобою поговорю, — сказала й пішла, хитаючи сукнею.
— Здається, я тільки що підлила масла у вогонь, — зітхнула я.
— Іноді вогню потрібно, — спокійно сказав Леон. — Інакше зміни не почнуться.
В туалеті я все ж опинилася — але не щоб ховатися, а щоб перепочити. Біля дзеркала поправляла помаду, коли до приміщення влетіла Міра, різко зачинивши за собою двері.
— Ти з глузду з’їхала? — випалила вона, навіть не дивлячись у дзеркало. — Що це взагалі було?
— Що саме? — запитала я, притримуючи вії, щоб не розмазати туш.
— Не прикидайся, — вона підійшла ближче. — Леон. Він що, твій хлопець?
Я подивилася їй у очі.
— А якщо так? — тихо сказала я.
— Та не сміши мене! — засміялася вона різко. — Він же… він же…
— Заможний? Успішний? Надто хороший для такої, як я? — підказала я.
Вона замовкла на секунду.
— Я такого не казала, — прошепотіла вона, але в її голосі не було впевненості.
— Ти казала достатньо, — відповіла я. — Сьогодні й раніше.
Упав короткий, важкий тишком.
— Чого ти взагалі хочеш, Марина? — нарешті спитала вона. — Ти ж завжди кривилася від усіх цих весіль, сімей, традицій.
— Я хочу, щоб мене не виставляли посміховиськом заради твоєї казки про «ідеальне життя», — сказала я спокійно. — Я не проти твоєї сукні, фото, тортів. Але я проти того, щоб кожна твоя фраза була за мій рахунок.
Міра відвела погляд, глянувши кудись убік.
— Я просто… — вона спіймала своє відображення в дзеркалі й, здається, вперше за вечір побачила в ньому не «наречену з обкладинки», а втомлену дівчину з розмазавшимся блиском. — Мені хотілося, щоб у мене хоч щось було краще, ніж у тебе.
— У мене? — я здивувалася. — Ти ж завжди вважала, що я… дивна.
— Дивна, але… вільна, — тихо сказала вона. — Ти сама заробляєш, сама їздиш куди хочеш, нікому не звітуєш. А я… завжди трохи заздрила.
Я мовчки дивилася на неї.
— Ось і вирішила, що хоч на весіллі буду на висоті, — знизала вона плечима. — А ти… сиділа біля кухні й усміхалася, і мені здавалося, що ти все одно впевненіша за мене. Може, тому я й перегнула.
Ці слова я точно не очікувала почути.
— Ну так, перегнула, — нарешті сказала я. — Особливо з букетом.
Вона хмикнула.
— Він все одно б тобі не допоміг, — спробувала пожартувати.
— Я й не розраховувала, — відповіла я. — Я взагалі не дуже вірю, що моє життя вирішується букетою, яку хтось кидає мені над головою.
Міра першою опустила очі.
— Леон же не справді твій хлопець, правда? — знову спитала вона.
— Сьогодні — так, — відповіла я чесно. — А завтра… не знаю. Ми щойно познайомилися.
— Він обрав тебе, — прошепотіла вона. — Навколо стільки дівчат…
— Він обрав не сидіти в кутку й мовчати, коли когось принижують, — поправила я. — Це трошки інше.
Міра подивилася на мене ще раз — уважніше.
— Якщо він тобі справді подобається… не зіпсуй усе, як завжди, — сказала вона, але в її голосі вже не було отрути, тільки звична сестринська різкість.
— А ти не зіпсуй собі вечір, — відповіла я. — У тебе ж сьогодні, здається, головна роль.
Вона мовчки поправила фату в дзеркалі й вийшла, не грюкнувши дверима.
Коли я повернулася в зал, тамада вже оголошував винос торта. Світло приглушили, офіціанти внесли багатоярусний шедевр, усі витягували телефони.
— Все гаразд? — тихо спитав Леон, коли я сіла.
— Несподівано чесно, — відповіла я. — Але, здається, ми не вб’ємо одна одну.
— Це вже прогрес, — кивнув він. — А ти? Витримаєш до кінця?
Я задумливо подивилася на зал: на Міру з Андрієм, які разом розрізали торт; на родичів, що знімали це на телефони; на тітку Олю, яка вже танцювала з чужим дядьком під «Червону руту».
— Знаєш, — сказала я, — уже не так важко.
— Можливо, тому, що ти більше не одна, — припустив Леон.
Я подивилася на нього.
— Ми ж домовлялися: сьогодні — гра, — нагадала я.
— А завтра можна вирішити, чи хочемо ми продовження, — спокійно сказав він. — Без весіль, тамади й кухні за спиною. Просто каву в будній день.
— Або чай, — додала я. — Я каву п’ю тільки в хорошому настрої.
— Значить, доведеться подбати, щоб настрій у тебе був хороший, — усміхнувся він.
Вийшли ми таки через кухню — але вже наприкінці вечора, коли більшість гостей роз’їхалася, а офіціанти складали посуд у ящики.
— Пам’ятаєш, ти планувала втекти так годин шість тому? — нагадав Леон, коли ми стояли в темному дворі біля його машини.
— Пам’ятаю, — відповіла я. — Тоді я була одна.
— А зараз?
Я глянула на жовті вікна ресторану, де ще лунала музика, і на темне небо над головою.
— А зараз я не тікаю, — сказала я. — Я просто їду додому.
— Можу завезти, — запропонував він. — І дорогою розповісти, як я взагалі опинився на цьому «святі життя».
— А я розкажу, як мене посадили за стіл біля кухні, — підхопила я. — Щоб історія була повною.
Він відчинив дверцята й пропустив мене в салон.
— Домовились. А завтра…
— Завтра ти напишеш, — перебила я. — Якщо справді хочеш тієї кави.
— Якщо? — посміхнувся він. — Після такого вечора я вже точно знаю, що хочу.
Наступного ранку телефон сповістив про два нові повідомлення.
Перше було від Міри:
«Дякую, що прийшла. Вибач за деякі слова вчора. Перегнула. Будь щаслива — як хочеш і з ким хочеш».
Друге — від незбереженого ще номера:
«Доброго ранку. Кажуть, найкраща кава — після важкої ночі. Перевіримо? Леон».
Я довго дивилася на обидва. Потім усміхнулася, поклала телефон на стіл, зробила собі чай і тільки тоді відповіла.
Можливо, це ще не був «мій день» у тому казковому сенсі, про який говорять на весіллях. Але точно був ранок, коли я вперше за довгий час відчула себе не запасним стільцем біля кухні, а людиною, яка має право сидіти там, де їй справді хочеться.
І байдуже, чи стане Леон частиною моєї історії на довго, чи ні. Головне, що в той вечір я нарешті вийшла з дальнього кута. І вже не збиралася туди повертатися.
