Солдат повернувся додому на три дні раніше — командир відпустив його за станом здоров’я, але він вирішив нічого не казати дружині. Хотів зробити сюрприз: тиша у дворі, ключ у замку, обійми на порозі.
Він тихо відчинив хвіртку й одразу помітив дивність: світло в будинку горіло лише на кухні, а на задньому дворі хтось шаркав ногами. Звук був слабкий, нерівний, наче ледь пересувалася дуже стара або тяжко хвора людина.
Солдат нахмурився. У дворі не мало б бути нікого, крім дружини й матері. Дружина завжди боялася темряви й рідко виходила надвір без потреби.
Він обійшов хату, вийшов до сараю й підійшов до старих дерев’яних дверей. Засув був опущений, але не замкнений — просто притиснутий старим іржавим відром.
Солдат підняв засув, штовхнув двері, і вони важко, скрипуче відчинилися.
Всередині, на купі старих, вогких ковдр, сиділа його мати.
Синці під очима, обвислі, набряклі пальці, подертий, протертий на ліктях светр. На підлозі — миска з рештками каші, верхній шар якої вже взявся сивою пліснявою. У ніс ударив різкий запах сирості, холодного повітря й застійного бруду.
Мати, побачивши його, здригнулася так, ніби перед нею постав не син, а чужий.
— Сину… ти ж… мав приїхати за три дні… — голос у неї тремтів, слова немов чіплялися одне за одне.
У нього в грудях щось обірвалося.
— Мамо… чому ти тут? — спитав він, і голос зірвався на півслові.
Вона опустила очі, в яких було більше провини, ніж страху, й прошепотіла:
— Бо так краще… для всіх…
Вона спробувала підвестися, сперлася руками об ковдри — і саме тоді він побачив на її зап’ястках темні, глибокі сліди, ніби від мотузок, що довго й туго стискали шкіру.
Солдат завмер на мить, а потім усе в ньому стиснулося в одну холодну точку.
Вона не «жила» в сараї. Її сюди саджали.
Він різко ступив уперед, обережно підняв матір, накинув їй на плечі свою куртку, вивів на двір.
— Ти більше сюди не повернешся, чуєш? — сказав він тихо. — Сядь на лавку, мамо.
Вона слухняно сіла, важко дихаючи.
Він навіть не зачиняв двері сараю. Розвернувся й майже бігом пішов до хати.
У будинку було тепло, пахло кавою й чимось солодким. На кухні горіло світло.
Він увірвався всередину.
Дружина стояла біля стола з телефоном у руках. На екрані — відкритий месенджер, миготіло набране, але ще не відправлене повідомлення.
Побачивши його, вона здригнулася й мало не впустила телефон.
— О-о… ти вже вдома?.. — голос у неї надломився. — Ти ж мав приїхати за три дні…
— Чому мати в сараї? — кожне його слово різало повітря, як ніж.
Вона мовчала. Лише зблідла так, ніби побачила привида. Подивилася повз нього у вікно, кудись у бік двору, де на лавці сиділа стомлена, згорблена постать.
— Я запитав: чому. Мати. В. Сараї, — він зробив крок до неї.
У цей момент до хати зайшла сусідка — та сама, що часто «приглядала за домом», поки він був на службі. В руках у неї був пакет із продуктами.
Побачивши солдата, сусідка завмерла на порозі, потім спробувала тихенько прослизнути до холодильника, ніби все як завжди. Але він став між нею й дверима.
— Що тут відбувається? — запитав він, дивлячись прямо їй в очі.
Сусідка важко видихнула, опустила очі.
— Твоя дружина сказала, що в твоєї мами деменція… — почала вона тихо. — Що вона небезпечна… що може всіх перерізати вночі. Вона просила мене допомагати… стежити… годувати…
Солдат відчув, як земля починає повільно їхати з-під ніг.
— В сараї? — ледве вимовив він.
Сусідка стиснула губи.
— Я… я думала, що ти в курсі… Вона казала, що так треба, що лікарі сказали ізолювати… Я тільки інколи приносила їй їсти… — голос у неї зірвався.
Він відійшов від неї, підійшов до столу. На стільниці лежала товста папка з документами. Вона раніше тут не валялася — документи в цьому домі завжди лежали в шафі.
Солдат розкрив папку.
Усередині — довіреності. На будинок. На його банківський рахунок. На земельну ділянку під містом. Усі оформлені на дружину. Під кожним — підпис його матері. Кривий, дрібний, ніби рука, яка колись писала рівно, раптом розучилася тримати ручку.
— Вона не могла це підписати, — сказав він тихо, але в голосі вже дзвенів лід. — У неї руки тремтіли так, що вона й чашку ледве тримала.
Дружина, яка досі мовчала, раптом ніби луснула.
— Звичайно, не могла! — закричала вона. — Але мені потрібно було отримати майно, поки ти на службі!
Сусідка здригнулася.
— Ти ж сам казав, що хочеш відправити її в будинок для літніх людей! — продовжувала дружина, вже не контролюючи ні голос, ні слова. — Я просто пришвидшила процес!
Вона вдарила кулаком по столу так, що папка з документами зсунулася на край.
— Я ж не збиралася її вбивати! — кричала вона. — Мені просто потрібно було, щоб вона все переписала на мене! І вона переписала!
Вона перевела подих, очі блищали люттю й чимось, схожим на образу.
— А коли все було оформлено — вона раптом перестала бути потрібною. От і все!
Тиша, яка впала після цих слів, була страшнішою за будь-який крик.
Навіть холодильник, який завжди гудів на кухні, здавалося, замовк. Сусідка відступила до дверей, стискаючи ручку пакета так, що той аж зашурхотів.
Солдат дивився на дружину й не бачив у ній ані «істеричної», ані «ревнивої», ані «божевільної».
Вона була просто жадібною.
Не через любов, не через страх, не через образу. Лише через гроші.
Заради майна вона замкнула стару, беззахисну жінку в сирому, холодному сараї й чекала, поки та «сама собою» зламається.
Вона прорахувалася тільки в одному: іноді солдати повертаються додому раніше строку.
