Ця історія сталася наприкінці холодної пори, коли за вікном ще не було снігу, але ранні сутінки вже огортали двір старої хрущовки на околиці українського міста. У цьому будинку всі давно знали один одного в обличчя, віталися в під’їзді, перемивали кісточки сусідам на лавочці біля під’їзду й скаржилися на життя, пенсії та ціни в магазині.
Та була одна квартира на третьому поверсі, про яку говорили тихіше, ніж про всі інші. Там жив самотній ветеран. Сивий, з густими, хоч і вже підрідженими вусами, у старому піджаку, на грудях якого колись часто блистіли ордени. Тепер же ті ордени лежали десь глибоко в шафі, в коробці з-під старих черевиків, припорошені пилом, як і його минуле.
Сусіди постійно чули з його квартири дивні звуки. Особливо вночі.
— Знову там гримить, — бурчала тітка Галина з другого поверху, поправляючи хустку на голові, коли пізно ввечері зустрічала сусідку на сходах. — То він шафи рухає, то стільці кидає. Скільки можна?
— Та, може, йому погано, — вагалася інша сусідка, Марія. — Він же ветеран, певно, йому ті ночі досі сняться…
— Сняться не сняться, але спати людям теж треба, — відрубувала Галина. — У мене он онук до школи встає, а він серед ночі таке влаштовує, ніби там танки по кімнаті їздять.
Скарги тривали роками. Їх шепотіли в дворі біля лавки, зітхали на кухнях за чаєм, докладно обговорювали в чергах до пошти, де пенсіонери отримували свої невеличкі пенсії.
Сам ветеран майже ні з ким не спілкувався. Вдень його інколи бачили, як він повільно йшов до найближчого магазину, тримаючись за поручень біля під’їзду, а в руці стискав стареньку полотняну торбинку. Купував переважно хліб, найдешевшу ковбасу, крупу, іноді якусь дешеву рибну консерву. Біля аптеки стояв довше, ніж у крамниці — уважно рахував копійки, перш ніж купити таблетки від тиску.
Його діти залишили його багато років тому. Колись у квартирі було гамірно: бігали малі, гриміли тарілками, лунали голоси. Потім діти виросли, роз’їхалися — хтось за кордон, хтось в інше місто. З часом перестали навіть телефонувати.
— Ти чула, щоби хоч хтось до нього приходив? — якось запитала Марія у Галини.
— Нікого я не бачила. Лише листоноша іноді піднімається, — зітхнула та. — Пенсію приносить. От і весь рух.
Ветеран жив на мізерну пенсію. Грошей ледь вистачало на їжу й необхідні ліки. Нові речі він не купував — ходив у тих самих сорочках і піджаках, що носив ще багато років тому. Його взуття було стоптане, але охайно почищене. Усе в ньому видавало людину, яка колись звикла до дисципліни, але тепер вела тиху, непримітну, майже невидиму для інших боротьбу за кожен день.
Та вночі все змінювалося.
Як тільки над будинком опускалася темрява й у вікнах гасло світло, з квартири ветерана починали долинати звуки, від яких у сусідів холола спина. Спершу чути було тихі кроки, потім шарудіння, а далі — гучний гуркіт. Ніби важку шафу ривками тягнули через усю кімнату. Потім щось падало з глухим стуком, розліталося на друзки, калатало по підлозі.
— Ти чула це? — шепотіла Марія своєму чоловікові, коли прокидалася серед ночі від чергового грохоту.
— Чув, куди я дінусь, — сердито відповідав той, але в його голосі теж відчувалася тривога. — Ніби в когось війна в хаті.
Інколи крізь стіни проривався крик. Хрипкий, надривний, із болем, який важко було переплутати з чимось іншим.
— В атаку! — лунало начебто зовсім поруч, через стіну. — Лягай! Праворуч ворог! Прикрий фланг!
Вікна в сусідніх квартирах здригалися, шибки деренчали, а діти прокидалися в сльозах.
— Мамо, я боюся… — тулилася до грудей Марії маленька онука. — Хто там кричить?
— Спи, доню, то просто… — Марія замовкала, бо не знала, як пояснити. — То просто сусід.
Сусіди дивувалися й обурювалися.
— Він що, з глузду з’їхав? — казала Галина на лавці біля під’їзду. — Кричить, кидається, меблі трощить. А якщо пожежу влаштує? А якщо на нас кинеться?
— Може, йому допомога потрібна, — несміливо заперечувала інша жінка. — Він же воював…
— Допомога? — обурювався дядько Микола, який працював колись слюсарем і все ще вважав себе головним по під’їзду. — Хай діти його допомагають! Я йому що, нянька? Скільки можна терпіти цей балаган?
Вони терпіли довго. Хтось приглушував телевізор, щоби не чути криків, хтось закривав вуха подушкою. Декотрі навіть намагалися стукати по батареях, коли в чергову ніч гуркіт ставав надто сильним.
Якось у під’їзді, після особливо безсонної ночі, зібралося кілька сусідів. Обличчя зморені, у всіх червоні очі.
— Все, так далі не буде, — різко сказала Галина. — Учора він так гатив по стінах, що в мене рамка зі стіни впала. Я викликаю поліцію.
— Може, не треба? — ще раз несміливо спробувала Марія. — Що вони зроблять? Він же старий…
— Старий не старий, а закон один для всіх, — відрубав дядько Микола. — Хай приїдуть, подивляться, що там відбувається. А як він там мертвий лежить? А ми й не знаємо.
Того ж вечора, коли чергова ніч принесла з квартири ветерана глухий гуркіт і крики, Галина таки набрала « 102 ». Голос у неї трохи тремтів, але вона говорила чітко, по-діловому:
— Алло, поліція? У нас тут на третьому поверсі, у хрущовці, вже кілька ночей поспіль чути страшний шум. Меблі трощать, кричать. Ми боїмося, що там сталося щось серйозне. Приїдьте, будь ласка.
Через деякий час у дворі загорілися сині мигалки. До під’їзду увійшли двоє поліцейських — молодший, худорлявий, із напруженим поглядом, і старший, ширший у плечах, з втомленими очима людини, яка бачила вже чимало.
— Хто викликав? — спокійно запитав старший.
— Я, — вийшла вперед Галина, стискаючи в руках ключі від своєї квартири. — Там, на третьому поверсі, ліворуч. Він знову кричить… Ви послухайте самі.
Поліцейські піднялися сходами. Уже на другому поверсі вони почули, як десь вище гримить, падає, а крізь стіни проривається хрипке:
— Лягай! Не висовуйся! Справа обхід! Не відступати!
Молодший поліцейський зупинився й кинув швидкий погляд на напарника.
— Чуєш? — прошепотів він. — Там реально ніби бій іде.
— Спокійно, — сухо відповів старший. — Зараз розберемося.
Вони підійшли до дверей квартири ветерана. Двері були старі, потерті, із подряпинами біля замка, але міцні. Поліцейський постукав кулаком.
— Поліція! Відчиніть, будь ласка!
У відповідь — ще один гуркіт, ніби щось важке перекинули через підлогу, і крик:
— Уперед! Не кидати позицій!
Молодший скривився.
— Може, він п’яний? — прошепотів.
— А може, ні, — тихо сказав старший і знову голосно постукав. — Громадянине, відчиніть! Це поліція!
Декілька секунд нічого не було чути, а потім різкий, уривчастий подих за дверима й важкі кроки. Замок клацнув, двері ривком прочинилися.
Те, що поліцейські побачили, змусило їх заціпеніти.
Квартира нагадувала поле бою. У коридорі на підлозі валявся перекинутий табурет. У кімнаті, прямо навпроти входу, стояла розхитана шафа з відчиненими дверцятами — одна з петель відірвана, полиця перекошена, сорочки й старі кітелі зіскакували звідти купою на підлогу. На килимі лежали уламки тарілок, розбитих, мабуть, не одну ніч поспіль. На столі перекинутий чайник, під ним застигла калюжа чаю, що давно висох і лишив темну пляму.
Посеред цієї розрухи стояв ветеран.
Сиве волосся стирчало в різні боки, наче він не розчісувався цілу вічність. На ньому була стара, розтягнута майка, штани на підтяжках. Очі — порожні, затуманені, дивилися ніби крізь людей. Тінь від тьмяної лампочки під стелею падала на зморшкувате обличчя, роблячи його ще суворішим.
Він розмахував руками, ніби в них тримав автомат, і хрипким голосом кричав:
— У атаку! Лягай! Сліва ворог, прикрий фланг! Не відступати! Тримати позицію!
Його руки смикалися в повітрі — то він наче перезаряджав уявну зброю, то кидався вперед, різко присідаючи й тікаючи від невидимих куль. Груди ходили ходуном, подих був уривчастий, важкий.
Молодший поліцейський завмер на порозі.
— Він… — прошепотів. — Він думає, що на фронті…
Старший мовчки дивився на чоловіка перед собою. У його очах раптом промайнула тінь — ніби він сам на мить згадав щось давно забуте й неприємне.
— Це не дебошир, — тихо промовив він. — Це солдат, якого час не відпустив.
Поліцейські обережно зайшли в квартиру.
— Тату, — м’яко звернувся старший, навмисне перейшовши на спокійний, теплий тон, — усе добре. Ви вдома. Нема тут ворогів. Подивіться на мене.
Ветеран різко озирнувся, ніби нарешті побачив живу людину, а не примару з власної пам’яті. Його погляд на мить прояснився, потім знову потемнів. Губи тремтіли.
— Вони ж… — прошепотів він. — Вони ж там, хлопці… Їх не можна кидати…
— Ніхто нікого не кидає, — м’яко відповів поліцейський, обережно наближаючись. — Ви вдома, чуєте? У квартирі. Ви в безпеці.
Ветеран раптом опустив руки. Наче невидима ноша на секунду впала з його плечей. Коліна під ним затремтіли, і він ледь не впав на підлогу. Поліцейські встигли підхопити його під руки.
— Обережно, — сказав молодший. — Йому погано.
— Викликай швидку, — коротко кинув старший, підтримуючи ветерана. — Швидко.
Коли до квартири приїхала « швидка », фельдшер і лікар на досвідчені очі одразу зрозуміли: перед ними не просто старий чоловік, який забагато випив чи влаштував скандал. Вони бачили таке не вперше.
У машині, дорогою до лікарні, ветеран то затихав, дивлячись у стелю, то знову починав ворушити губами, шепочучи щось про атаку, про товаришів, про те, що не можна залишати позицію. Поліцейський, який поїхав разом із ним, сидів поруч і час від часу поправляв ковдру, щоб старому не було холодно.
У лікарні його оглянули, зробили обстеження. Лікарі довго переглядали записи в картці, щось шепотіли між собою, перегортали старі виписки.
Діагноз прозвучав сухо, майже буденно, але за цими словами стояли роки болю: тяжка контузія, ускладнена посттравматичним стресовим розладом.
Виявилося, що контузію він отримав ще багато років тому, на фронті. Тоді, коли навколо гуркотіли вибухи, земля тремтіла, а небо розривалося від снарядів. Його тоді відкачали, підлатали, виписали. Він повернувся додому — але війна з його голови так і не пішла.
Усі ці роки він жив із наслідками тієї самої війни, яка для інших давно закінчилася, але для нього продовжувалася щоночі. Вибух, який колись вдарив по його тілу й мозку, залишив не лише шрам десь під волоссям. Він відчинив двері в пекло, яке знову й знову поверталося до нього вночі, позбавляючи спокою і сну.
Психічна травма зробила його в’язнем власних спогадів. Чотири стіни старої хрущовки перетворилися для нього то на окопи, то на розбомблені вулиці, то на безіменне поле бою, де поруч падають свої, а ворог ніколи не зникає.
Найбільше вразило поліцейських і лікарів не лише те, в якому стані опинився ветеран, а й те, що всі ці роки він залишався з цією бідою сам. У нього були дорослі діти — про це згадували сусіди, про це було написано в старих записах. Але ніхто з них не забрав батька до себе. Ніхто не наполягав на серйозному лікуванні, не обходив пороги кабінетів, не бив на сполох.
— То що, дітей жодного разу не було? — перепитав молодий лікар у медсестри, яка гортала картку.
— Востаннє, здається, хтось телефонував кілька років тому, — байдуже відповіла вона. — А так — тиша.
Ці слова впали важким каменем у душу старшому поліцейському, який ще не встиг піти з лікарні. Він стояв біля вікна й курив на вулиці, дивлячись на темне небо над лікарняним двором.
У голові в нього крутилися уривки з побаченого: перекинуті стільці, розбита посуда, розхитана шафа, сивий чоловік, який кричить команди в порожнечу, ніби перед ним цілий взвод живих людей.
Він раптом згадав, як ветеран, уже в машині « швидкої », тихо прошепотів:
— Я ж їх не кинув, правда? Скажи… Я ж їх не кинув…
Тоді поліцейський просто кивнув і відповів:
— Нікого ви не кинули. Ви зробили все, що могли.
Тієї ночі серця у поліцейських стислися від гіркого усвідомлення: цей чоловік колись рятував свою землю, свій дім, свою країну. Він ішов під кулі, втрачав товаришів, отримав контузію, щоб хтось інший міг жити в мирі.
А тепер він виявився нікому не потрібним.
Самотній ветеран у старій хрущовці, що роками воював із невидимими ворогами у своїй голові, став ще одним забутим солдатом — не на полі бою, а серед сірого, буденного міського життя, де крики через стіну сприймають як « шум », а не як крик про допомогу.
І тільки тієї ночі, коли у двір під старим будинком приїхала поліція й « швидка », коли двері квартири нарешті відчинилися й усі побачили « поле бою » всередині, стало по-справжньому очевидно: війна для нього так і не закінчилася. Вона просто перейшла з фронту в його пам’ять, у сни, у кожен темний коридор маленької, занедбаної квартири.
На цьому все лише тимчасово завмерло: ветеран опинився в лікарні, сусіди — у важких роздумах, а поліцейські повернулися в нічне місто з відчуттям, що десь поруч живе ще багато таких самих людей, для яких мир ніколи не став справжнім миром. І ця історія ще чекатиме свого продовження…
