Це сталося наприкінці весни, у той час, коли по дворах уже квітнуть абрикоси, але вечори ще по-зимовому прохолодні.
Світлана повернулася того дня з роботи пізно. Вона працювала адміністраторкою в невеликій стоматології й останнім часом часто затримувалася — новий лікар не вмів відмовляти пацієнтам, запис тягнувся до ночі.
У домі було тихо. На кухні — тарілка з недоїденим борщем. У дворі — приглушені удари лопати.
Вона визирнула у вікно: Ігор, худий, у спортивних штанях, з опущеною капюшоном курткою, зосереджено копав одну й ту ж смугу землі біля старого паркану. Лампа над дверима кидала жовте світло, й хлопець виглядав дорослішим, ніж був насправді.
— Сину, ти хоч поїв як слід? — крикнула вона з вікна.
— Ага, — відгукнувся він, не озираючись.
Це «ага» вона чула останні місяці частіше, ніж «мамо».
Спершу вона раділа: хлопець знайшов собі якесь мирне заняття. У їхньому районі на околиці міста вистачало й інших «хобі» — від сигарет за гаражами до компаній, де в шістнадцять уже не питали дозволу на нічні посиденьки. На цьому тлі Ігор зі своєю лопатою виглядав майже ідеальним підлітком.
Але з часом щось у його завзятті почало її насторожувати. Він не садив нічого, тільки періодично розкопував і знову ретельно загладжував одну й ту саму грядку. То рано-вранці, ледь розвидниться, то пізно ввечері, коли нормальні люди вже вимикають телевізор.
— Слухай, — якось сказала на кухні подрузі Олені, наливаючи чай. — Мій щось зовсім у ту землю вчепився. Все копає й копає. Я йому чорнобривці принесла, він їх навіть не відкрив.
— Може, дівчина якась поруч живе, — посміялася Олена. — Там же за парканом той гуртожиток… Може, хоче вразити. Краще хай грядку риє, ніж вікна б’є.
Світлана тоді й сама засміялася. Вона була з тих матерів, які до останнього вірять, що їхня дитина «не така, як усі».
Того вечора все було, як завжди, доки у двір не зайшов сусід Микола з Рексом.
Рекс був здоровенним доберманом, але вихованим: не кидався на людей, спокійно ходив на повідку. Діти у дворі любили гладити його по блискучій спині, й пес терпляче дозволяв, лише інколи ліниво махаючи хвостом.
— Добрий вечір, Світлано, — гукнув Микола через паркан. — Знов ваш агроном працює.
— Ага, — усміхнулася вона з ґанку. — Он уже скоро на міський конкурс квітів подамося.
Микола щось хотів додати, але Рекс раптом насторожився. Вуха піднялися, ніс затремтів, пес різко розвернувся й потягнув хазяїна до хвіртки.
— Та що з тобою, дурню, — насупився Микола, намагаючись утримати повідок. — Тихо!
Рекс не чув. Він рвонув так, що той ледь втримався на ногах. І двором, не звертаючи уваги ні на крики, ні на свист, понісся просто до тієї самої грядки, де копався Ігор.
— Рексе! — вигукнув хлопець, відскакуючи.
Пес загарчав, став як укопаний перед свіжою землею, а потім почав скажено її дерти лапами, немов хтось невидимий тягнув його вниз.
— Стій, зараз же! — закричала Світлана, зриваючись з місця. — Там мій син квіти садить!
— Рексе, до ноги! — волав Микола, але пес не реагував.
Земля летіла в різні боки. Ігор кинувся було до собаки, та в очах Рекса було щось таке, що хлопець раптом зупинився, зблід.
І тут з-під розритої землі показалося щось біле. Край щільного поліетиленового пакета.
Микола першим опинився поруч, схопив собаку за нашийник і смикнув назад. Іншою рукою потягнув за пакет, витяг його на поверхню. Земля обсипалася, розкривши вміст: кілька тісно загорнутих маленьких згортків із білим порошком.
Світлана відчула, як у неї віднялися коліна.
— Це… це що? — хрипло спитала вона.
Микола зблід, губи стиснулися в тонку смужку.
— Дуже схоже на те, про що я думаю, — сказав він тихо. — На наркотики, Свєто.
— Це не… — голос у неї зірвався. — Це… може, хтось підкинув?
Вона озирнулася, ніби злочинець мав стояти прямо за її спиною, з табличкою «винен». Але у дворі, крім них, були лише збожеволілий пес і син, який завмер на місці, як перед прірвою.
Ігор стояв, притиснувши лопату до грудей, наче щит. Обличчя — сіре, очі — великі й порожні.
— Ігорю, — ледве прошепотіла Світлана. — Скажи, що це не ти. Скажи, що ти не знаєш, що це.
Він ковтнув повітря. Спробував усміхнутися, але вийшла гримаса.
— Мамо, це не те, що ти думаєш…
— А що я думаю?! — раптом закричала вона так, що навіть Рекс стих. — Що мій син у шістнадцять років тримає схрон із порошком у власному саду?! Що це таке?!
Він опустив голову.
— Один пацан попросив… — пробурмотів. — Сказав, просто прикопати, щоб ніхто не знайшов. Обіцяв заплатити. Я не знав, що там…
— Не знав? — Микола гірко хмикнув. — Це стара схема, хлопче. Таких, як ти, ловлять на гачок. Щоб самі руки не бруднити. Але коли приїде поліція — відповідати будеш ти.
Рекс важко дихав, але вже заспокоювався, усе ще не зводячи очей із ями.
— Ми… ми можемо просто викинути це, — раптом випалив Ігор, дивлячись то на матір, то на сусіда. — Ніхто ж не дізнається. Я… більше не буду. Клянусь!
Світлана відчула, як у неї щось остаточно тріснуло всередині.
— Ні, — сказала вона тихо, але так, що аж у вухах защеміло. — Це вже не про «більше не буду».
Вона повернулася до Миколи:
— Викликайте поліцію.
— Свєто, може… — нерішуче почав він.
— Викликайте, — повторила вона, дивлячись просто на сина. — Бо як я зараз промовчу — мене потім нічого не зупинить.
Поліція приїхала швидко, наче чергувала за рогом. Двоє у формі, третій — у цивільному, із сумкою, в якій дзеленчали пакети для речових доказів.
— Хто знайшов? — запитав старший, оглядаючи двір.
— Собака, — зітхнув Микола, тримаючи Рекса за нашийник. — А потім уже ми.
— Твоє? — звернувся поліцейський до Ігоря, кивнувши на розриту землю.
Хлопець зібрався щось сказати, але слова застрягли.
— Мій двір, — втрутилася Світлана. — Мій син тут копав. Пакет був у землі.
— Добре, — коротко кивнув той. — Усі зайшли в дім. Пес — на прив’язь. Пакет не чіпати.
Вони працювали чітко: фотографували яму, міряли, одягали рукавички, обережно діставали згортки, перекладали в прозорі пакети з бірками.
Ігор сидів на лавці під вікном, стиснувши кулаки так, що побіліли кісточки.
— Ви маєте право запросити адвоката, — сухо сказав йому один із поліцейських. — Але й поговорити з інспектором у справах неповнолітніх вам теж доведеться.
— Він же… ще дитина, — прошепотіла Світлана.
— Дитина, яка ховає невідомо що у дворі, — відказав старший. — Не переживайте, у нас є процедура.
Процедура. Слово, від якого у Світлани пішов холод по спині.
У відділку пахло старим папером і дешевою кавою з автомата. На стінах — вицвілі плакати про «життя без наркотиків» і «твій вибір має значення».
Ігор сидів навпроти жінки в цивільному, яка представилася як Олена, інспектор у справах неповнолітніх. Вона була років сорока, з втомленими очима й м’яким голосом, що чимось нагадував голос шкільної вчительки.
— Давай почнемо з простого, — сказала вона, відкриваючи блокнот. — Як звати того, хто попросив тебе «просто прикопати»?
— Я не знаю, — відразу відповів Ігор.
— Серйозно? — підняла брову інспекторка. — Ти вийшов у двір копати і тут раптом з неба впав пакет?
Він стиснув губи.
— Онлайн познайомилися, — буркнув. — Нік, а не ім’я.
— А нік? — не відставала вона.
Він назвав. Світлана поруч ловила кожне слово, наче могла їх руками хапати й розкладати по поличках.
— Як давно ти з ним переписуєшся?
— Місяць, може.
— І за цей місяць ти скільки разів щось «закопував»?
Ігор замовк. У тиші було чутно, як за стіною хтось сміється, потім грюкнули двері.
— Рази три, — видавив він нарешті.
У Світлани потемніло в очах.
— Тобто це не перший раз, — тихо сказала вона.
— Мамо, я… я думав, там просто гроші або флешки… — Ігор смикнувся, але інспекторка підняла руку.
— Послухай мене, — сказала вона вже жорсткіше. — Ті, хто це організовує, розраховують на таких, як ти. «Я думав, що це несерйозно», «мені просто сказали», «я не знав». Але коли ми відкриваємо згортки, там завжди одне й те саме. І в протоколі теж.
Вона зробила паузу, потім продовжила:
— Я не прокурор і не суддя. Моє завдання — зробити так, щоб ти зрозумів, що зараз у тебе ще є шанс зупинитися. Якщо будеш мовчати й прикривати когось — вони знайдуть іншого «Ігоря». А ти отримаєш реальний строк, коли досягнеш вісімнадцяти. Якщо допоможеш — у тебе будуть інші варіанти.
— Я… — він подивився на матір. — Його звати Сєрьога. Старший на два роки. З того гуртожитку через дорогу.
— Прізвище?
— Не знаю. У чаті він як «Grove17».
— Чудово, — інспекторка щось занотувала. — Телефон із собою?
Ігор кивнув.
— Тоді ти зараз покажеш нам листування, — сказала вона. — А ми спробуємо зробити так, щоб ти з цього вийшов живим, а він — ні.
Через годину в кабінеті сидів уже не тільки Ігор. За столом — слідчий у справах наркотиків, поруч — той самий капітан, що був у них вдома.
— Схема стандартна, — буркнув слідчий, гортаючи телефон. — Кур’єр-«закладник», координатор у месенджері, який ніколи не показує обличчя. Гроші — через електронні гаманці.
— А цей «Grove17»? — спитала інспекторка. — Його реально дістати?
— Якщо хлопець піде на співпрацю — реально, — відповів той. — Ми можемо влаштувати контрольовану передачу.
Світлана сиділа, наче між двома реальностями. Одні слова долинали здалеку: «угода зі слідством», «несудимість», «обліки». Інші лупцювали прямо в серце: «рази три», «закопував», «думав, просто флешки».
— А якщо… — вона нарешті не витримала, — якщо він допоможе вам, його все одно поставлять на облік?
— На профілактичний — так, — чесно відповіла інспекторка. — Але це краще, ніж кримінальна справа. І краще, ніж лежати в морзі з передозуванням.
Світлана закрила очі.
— Ми погоджуємося, — тихо сказала вона. — Робіть, що потрібно.
Операцію призначили на вечір.
— Скажеш, що все на місці, — пояснював слідчий Ігорю, — але ніхто не торкався. Запропонуєш під’їхати й перевірити самому. Ми будемо поруч.
— А якщо він запідозрить? — Ігор ковтав кожне слово.
— Ти ж уже три рази «відпрацьовував» із ним, — відказав той. — Він звик, що ти слухаєшся. Ти просто зроби те саме, тільки цього разу ми теж «будемо слухняними».
Світлана хотіла закричати, що її син нікуди не піде, що все це небезпечно, але розуміла: назад дороги немає.
— Я буду поруч, — сказала вона Ігореві, коли вони вийшли з відділка на свіже повітря. — У машині.
— Ти ж боялася поліції, — спробував посміхнутися він.
— Я боялася не поліції, — зітхнула вона. — Я боялася, що одного дня хтось у формі мені скаже: «Співчуваємо…» А тепер я боюся тільки одного — що ти не зрозумієш, як близько ми були до цього.
Вони сиділи в непримітному «Ланосі» Миколи — сусіда, який, дізнавшись про план, без вагань погодився допомогти. Рекс лежав на задньому сидінні, з головою на лапах, але вуха в нього час від часу сіпалися.
— Він теж переживає, — сказав Микола, погладивши пса. — Він хоч і пес, але знає, що тут щось серйозне.
Ігор стояв біля хвіртки, тримаючи телефон у руці. На екрані — чат із «Grove17».
Grove17: ну що там, все норм?
Ігор: так, пес трохи розрив, але я встиг закопати глибше. Можеш приїхати сам подивитись, якщо не віриш
Пройшла хвилина. Друга.
— Відповість? — прошепотіла Світлана, стискаючи край сидіння.
Grove17: добре. через 20 хв буду. не висовуйся, лишись вдома. якщо побачу когось лишнього — тобі кінець
Ігор відчув, як по спині пробіг холодний піт.
— Він їде, — сказав він, передаючи телефон слідчому в іншій машині.
Коли на вулиці загуркотів старий темний «BMW» із затонованими вікнами, Світлані стало нудно.
— Спокійно, — прошепотів їй Микола. — Вони все контролюють.
Авто зупинилося за рогом. Із нього вийшов хлопець у темній куртці з капюшоном, у кепці, насунутої на очі. Вік — справді трохи більше за Ігорів. Плечі розслаблені, хода нагла.
— Це він, — прошепотів Ігор, притискаючись до сидіння. — Сєрьога.
Хлопець зайшов у двір, озирнувся, потім швидко попрямував до тієї самої грядки. Нахилився, мовби збираючись перевірити землю руками.
— Зараз, — прошепотів слідчий у рацію. — Ще крок…
І саме в цей момент Рекс тихо загарчав.
— Тільки не це, — скривився Микола.
Але пес, ніби згадавши той перший запах, рвонувся вперед, вихопився з машини, поки Микола не встиг закрити двері.
Рекс кулею вилетів на двір, одночасно з того боку зайшли двоє в цивільному. Хлопець спочатку подумав, що це власник, але коли побачив собак і людей, що майже одночасно зблизилися, сіпнувся, зробив рух до паркану.
— Стояти, поліція! — крикнув один із оперативників.
І тут пес зробив те, що вмів найкраще: перегородив дорогу. Він не кусав, лише став перед хлопцем, рикаючи так, що той застиг на місці.
За секунду на його руках уже клацнули наручники.
— Ти що, здурів свого собаку на людей натравлювати?! — викрикнув «Grove17», але голос уже не звучав так упевнено.
— Він на сміття реагує, — спокійно сказав Микола, виходячи слідом за людьми. — Особливо, якщо його ховають у чесних дворах.
Далі все було, як у кіно, але без красивої музики. Огляд машини, другий схрон із пакетами, телефон «Grove17» із десятками чатів, де повторювались одні й ті самі фрази, тільки з іншими іменами таких же «Ігорів».
У відділку слідчий показав Світлані кілька принтскринів:
— От, дивіться. «Малий, закопай», «малий, сфоткай», «малий, там буде «плюсик»». І так по всьому місту.
— І скільки таких «малих»? — запитала вона.
— У нас по цій лінії… — він махнув рукою. — Багато.
Ігор дав свідчення. Він не виправдовувався — просто розповідав по кроках, як було: перше повідомлення, перша «закладка», перші гроші, які з’явилися в кишені «нізвідки», перший раз, коли він уникнув прямих запитань матері.
Світлана слухала й бачила перед собою не «наркокур’єра», а свого втомленого, заплутаного хлопчика, який одного дня вирішив, що «легкі гроші» — це вихід із його тісного підліткового світу, де все вирішує оцінка в щоденнику й кількість лайків під фото.
Суд над Сєрьогою відбувся взимку. Ігор виступав як свідок. Голова судді, чорна мантія, холодна зала, де запах старого дерева змішувався з парфумами адвокатів.
— Підсудний, ви визнаєте свою провину? — спитав суддя.
— Частково, — знизав плечима той. — Я ж нікого не змушував. Їм самим гроші потрібні були.
Ігор зціпив зуби.
— Він бреше, — тихо сказав він адвокату.
Коли настала його черга, він говорив чітко, по-дорослому. Розповів, як «Grove17» спершу «жартома» запропонував «підзаробити на перекус», як потім суми збільшувалися, як з’являлися попередження: «якщо здаси — пожалієш».
— Чому ви погодилися? — спитав суддя.
Ігор помовчав.
— Бо мені було соромно просити гроші в мами, — нарешті сказав. — Їй і так важко. Хотів купити собі телефон. І кросівки, як у всіх.
— Ви розуміли, що робите?
— Зараз — так, — відповів він. — Тоді думав, що «пронесе».
Суддя подивився на нього уважно, довше, ніж на підсудного.
У результаті Сєрьогу засудили до реального строку. У вироку окремо зазначили залучення неповнолітніх до незаконного обігу.
Ігор отримав не вирок, а припис: нагляд інспектора, обов’язкові зустрічі з психологом, відпрацювання годин громадських робіт і заборона змінювати школу без повідомлення служби у справах дітей.
— Це не кінець світу, — сказала йому Олена-інспекторка після засідання. — Це шанс. Не всі його мають.
Громадські роботи виявилися не такими страшними, як він думав. Раз на тиждень він допомагав у комунальній теплиці: носив мішки із землею, поливав розсаду, інколи просто сидів у болотних чоботах на ящику й слухав, як роботяги обговорюють футбольні матчі та ціни на картоплю.
Одного разу бригадир, тітка Галя, покликала його до себе.
— Слухай, садівник, — сказала вона. — Ти руками працюєш непогано. Голова теж, бачу, на місці. Може, подумаєш про коледж аграрний? Тут людям, які землю розуміють, завжди робота є.
— Я… — Ігор розгубився. — Я ж…
— Ти ж зіпсував, — перебила вона. — Ну, так тепер роби щось, щоб вирівняти. Земля вона добра. Прийме і погане, і хороше. Але що проросте — залежить від того, що туди кладеш.
Він тоді вперше за довгий час посміхнувся по-справжньому.
Вдома грядка біля паркану більше не була мертвим місцем. Один раз зимою Світлана вивела туди Рекса, який тепер уже офіційно мав кличку «наш поліцейський пес».
— Дивись, — сказала вона йому. — Тут ти тоді нас усіх врятував.
Рекс обнюхав сніг, махнув хвостом і побіг за палкою, яку йому кинув Ігор.
Навесні вони втрьох — вона, син і Микола — перекопали ту ділянку ще раз. На цей раз — уже всією родиною.
— Що садити будемо? — запитав Микола, витираючи піт із чола.
— Чорнобривці, — впевнено сказав Ігор. — І петунії. Мама ж тоді купила. Вони ще в шафі лежать, не відкриті.
Світлана мовчки пішла до будинку, дістала з верхньої полиці маленькі пакуночки насіння, які колись купила з таким захватом. Пальці трохи тремтіли, коли вона відкривала їх.
— Будеш садити за всі три рази, — сказала вона, і в голосі було більше тепла, ніж докору.
Вони довго копалися в землі, присіли, розкладали зернятка в рівні борозенки. Ігор працював мовчки, але в його рухах не було ні паніки, ні поспіху. Лише уважність.
Коли роботу закінчили, з сусіднього двору долинуло знайоме гавкання.
— Ну, герой, йди перевіряй, — гукнула Микола до Рекса.
Пес підійшов, обнюхав грядку, глянув на Ігоря і… тихо чхнув.
— Відповідь прийнято, — усміхнулася Світлана. — Тепер точно тільки квіти.
Минув час. Чорнобривці справді зійшли — яскраві, сонячні, з густим терпким запахом. Петунії витягнулися в довгі різнокольорові хвилі вздовж паркану. Двір, який колись був фоном для маленької родинної драми, став схожим на картинку з журналу.
Одного вечора, коли сонце вже сідало, а повітря було напоєне квітами й свіжістю, Світлана сіла на лавку біля грядки. До неї приєднався Ігор, витерши руки об штани.
— Мамо, — сказав він раптом. — Ти коли-небудь зможеш мені… пробачити?
Вона подивилася на нього довго.
— Знаєш, — відповіла, — пробачення — це не кнопка. Її не натискаєш один раз. Це як ці квіти. Ти не можеш просто кинути насіння й за годину отримати кущ. Треба поливати. Щодня.
— Тобто мені доведеться все життя… полоти? — спробував пожартувати він.
— Мені теж, — усміхнулася вона. — Я ж теж не свята. Я теж колись заплющувала очі, коли ти «копав» не те, що треба.
Вони сиділи мовчки, дивлячись, як Рекс ганяється за метеликом.
— Мамо, — сказав Ігор. — Якщо… якщо колись у мене з’являться свої діти, я їм розповім про цю грядку. Щоб знали, що краще одразу садити квіти.
— А я їм розповім про одного добермана, — відповіла вона. — Який був розумнішим за багатьох дорослих.
Вони засміялися.
Десь на іншому кінці міста черговий патруль зупиняв підозрілу компанію, десь у під’їзді чергова мати думала, що її син «просто довше гуляє з друзями». Життя не стало бездоганним.
Але у цьому конкретному дворі на околиці міста, біля цієї конкретної грядки, щось важливе вже проросло й змінилося.
Не тільки чорнобривці.
Ігор щоранку виходив у двір, нагинався до грядки й провів рукою по листю. Не тому, що хтось змусив. А тому, що тепер він справді доглядав за тим, що посадив сам.
І Світлана, дивлячись на нього з вікна, вже не намагалася вгадати, що він ховає в землі. Вона знала: якщо раптом там з’явиться щось, чого не має бути, у них є пес, сусід, інспектор, а головне — її власний голос, який більше ніколи не промовчить.
Бо іноді достатньо одного собачого гавкання й одного відра правди, щоб із чужого «посіву» вирізати те, що могло отруїти все життя. А далі вже справа за тобою — що ти посадиш замість цього.
Весна знову тягнулася по дворах — з кульбабами в тріщинах асфальту й запахом сирої землі. Але двір Світлани тепер виглядав інакше: замість однієї злощасної грядки вздовж паркану тягнувся невеликий квітник, у якому вже пробивались перші зелені паростки. На клумбі стояла стара миска з водою — для Рекса, який, хоч і постарів, але досі вважав цей двір «своєю територією».
Ігор стояв у робочому комбінезоні й уважно перевіряв, чи не перемокла земля.
— Не заливай, — почув раптом за спиною. — Корінь задихається, коли ти йому влаштовуєш болото.
Він озирнувся й усміхнувся.
Микола спирався на лопату, вже сивий на скронях, але з тим самим прищуром, що й тоді, коли вперше витягнув із землі клятий пакет.
— Та я ж по чуть-чуть, — відгукнувся Ігор. — Це ж не ті часи, коли я не знав, що під ґрунтом. Тепер я кожне зернятко знаю в обличчя.
— О, заговорив, як справжній агроном, — хмикнув Микола. — То як там твій коледж? Далі мучать?
— Не мучать, а вчать, — поправив Ігор. — На практиці взагалі кайф. Я ж у теплиці підробляю, пам’ятаєш тітку Галю? Вона каже, що в мене рука «легка», — він глянув на свої долоні. — Якби хтось колись сказав, що я землю любити буду…
— Ти її й тоді любив, — урвав його Микола. — Просто не те в неї садив.
Рекс підбіг, підставив морду під його руку. Ігор машинально погладив пса по шиї, натрапивши пальцями на старий нашийник.
— Старий ти вже, друже, — сказав він доберману. — А все одно розумніший за багатьох моїх однолітків.
Пес тихо гавкнув у відповідь, ніби погоджуючись.
Увечері, коли вони пообідали й розійшлися по кімнатах, Світлана заварила собі чай і постукала в двері до Ігоря.
— Можна? — обережно зазирнула всередину.
Він сидів за столом, над підручниками, з навушниками в одному вусі. На стіні — плакат із якоюсь футбольною командою і чернетка плану на літо: «Сесія — робота — море?».
— Заходь, — зняв навушник. — Щось сталося?
— Ні, — вона сіла на краєчок ліжка. — Просто хотіла… поговорити.
Він усміхнувся.
— Ти так кажеш, ніби ми в житті не розмовляли.
— Колись… ми й справді більше кричали, ніж говорили, — зітхнула вона. — Слухай, Ігорю, тобі сьогодні дзвонили з центру. Знову кличуть на ту зустріч із підлітками. Не забув?
— Та пам’ятаю, — кивнув він. — Завтра ж. Вони хотіли, щоб я розказав «від першої особи». Типу «як не треба робити».
— Ти… точно хочеш про це говорити? — несміливо спитала Світлана. — Може, вже досить? Може, краще просто жити далі?
Він трохи подумав.
— Ти ж сама колись сказала: якщо вже ми не дали тому схрону прорости, то треба хоча б іншим показати, що воно взагалі там є, — нагадав він. — Я ж не буду їм мізки пудрити. Просто скажу, як є. Без героїзму.
— Ти вже й мене цитуєш, — усміхнулася вона. — Старію.
— Ми всі старіємо, — знизав плечима він. — Хіба Рекс ще не зрозумів.
Знизу долинув глухий гавкіт, ніби пес почув своє ім’я й підтримав розмову.
Наступного дня в невеликому актовому залі школи, де колись учився Ігор, було незвично тихо. На стільцях сиділи дев’ятикласники й десятикласники — хтось відверто нудьгував, хтось нервово крутив у руках ручку, хтось переписувався в телефоні. На сцені стояв стіл, кілька стільців і проектор, який видавав легке гудіння.
Інспекторка Олена — та сама, що колись оформила перші протоколи Ігоря — стала перед підлітками.
— Сьогодні в нас не буде лекції про «шкідливість наркотиків» з картинками з інтернету, — сказала вона. — Я думала, ви й так їх бачили тисячу разів. Сьогодні з вами просто поговорить хлопець, який уже один раз зробив такий вибір. Такий самий, як той, перед яким стоїте багато з вас. І, на щастя, встиг загальмувати.
Вона кивнула в бік Ігоря.
Той відчув, як у нього трохи вологіють долоні. Він не любив публічних виступів. Але вийшов. Подивився в зал. Побачив кілька знайомих облич — молодші брати його старих однокласників, дівчину, яка колись сиділа з ним за одною партою.
— Привіт, — сказав він просто. — Мене звати Ігор. Колись я теж сидів у цьому залі й думав, що все це «про когось іншого».
Кілька людей хмикнули.
— Давайте без пафосу, — продовжив він. — Якби до мене в п’ятнадцять прийшов такий, як я, я б теж подумав: «черговий мораліст прийшов лякати». Тому я не буду вас лякати. Просто розкажу одну історію. Про двір, собаку й грядку.
Хтось тихо засміявся, хтось зацікавлено підняв голову.
Ігор говорив без папірця. Про те, як йому було соромно ходити в старих кросівках, як хотілося «легких грошей», як «добрий старший товариш» запропонував просту схему, де «нічого особливого робити не треба». Як він закопував пакети, не відкриваючи, і думав, що якщо він «не бачить» вмісту — значить, і відповідальність не його.
— А потім один пес вирішив, що запах йому не подобається, — сказав він. — І викопав усе, що я намагався сховати не тільки від мами, а й від самого себе. І в один день я опинився не просто «хлопцем із району», а майже фігурантом кримінальної справи.
Хтось у залі нервово повів плечима.
— Я не буду вам розказувати, як було страшно у відділку. Як мати сиділа поруч і тримала мене за руку, а я не міг на неї подивитися. Скажу лише одне: в той момент я зрозумів — ось вона, реальна могила. Не на кладовищі, а на моєму власному житті. Її глибина вимірюється не метрами, а кількістю «нічого страшного, просто підзароблю».
Він зробив паузу, вдихнув.
— Мені дико пощастило. Реально. Міг би сидіти зараз не тут, а в колонії. Або взагалі лежати в морзі. Але знайшлися люди, які кричали голосніше, ніж ті, хто шепотів «зароби легко». Мати сказала «викликайте поліцію», а не «краще викинути й забути». Інспекторка й слідчий витягли з мене всю правду, навіть ту, яку я сам від себе ховав. Сусід не промовчав. Пес… ну, пес просто був псом, який робив те, що робили б усі нормальні дорослі: реагував на сморід.
У залі хтось посміхнувся. Хтось уже дивився дуже уважно.
— У кожного з вас зараз є телефон, — продовжив Ігор. — І шанс отримати повідомлення в стилі: «Є тема, easy money, без ризиків». Повірте тому ідіоту, який стоїть перед вами: ризики там починаються з першої ж букви. Ви думаєте, що ви «просто закопали». А потім — що «просто передали». А далі вже «просто сіли». Або «просто не прокинулись».
Він зупинився й додав уже спокійніше:
— Я зараз вчуся на агронома. І, чесно, після всього того, що було, кожен раз, коли беру в руки насіння, думаю: «Що я в цьому житті сію?». Бо воно ж все проростає. І добре, і погане. Питання в тому, що саме ви закопуєте в свою землю.
Після зустрічі кілька хлопців підійшли до нього самі. Один — у капюшоні, з поглядом «я нікого не боюся» — раптом тихо спитав:
— А якщо… ну, вже… вляпався. Але не так глибоко. Ще можна вилізти?
— Якщо живий і не сидиш — значить, ще можна, — відповів Ігор. — Але самому — ні. Шукай дорослого, якому довіряєш. Або йди до цієї, — кивнув на Олену. — Вона не кусається.
— Це ви так думаєте, — буркнула та, але в очах у неї посмішка ховалася.
Того вечора, повернувшись додому, Ігор упав на диван.
— Утомився, як після двох пар по ґрунтознавству, — зітхнув він.
Світлана принесла йому чай.
— Горло не зірвав? — запитала.
— Та ні, — відмахнувся він. — Просто… дивно. Дивишся в зал, а там ти сам — тільки трирічної давності. Одні й ті ж очі, ті самі «та ну, зі мною таке не станеться».
— З тобою ж теж не мало статися, — нагадала вона.
— Ну, тепер я знаю, що стається з усіма, хто думає, що «особливий», — сказав він. — Знаєш, я коли говорив про Рекса, думав: от якби тоді він усе-таки не розкопав. Ми ж могли так і жити на «міні» й не знати.
Світлана поставила чашку, сіла поруч.
— Краще вибухнути раз і назавжди, ніж усе життя ходити над пустотою, — сказала вона. — Я досі пам’ятаю той звук його гавкання. Мені тоді здавалося, що він кричить замість мене.
— Ти ж потім теж кричала, — нагадав Ігор, криво всміхаючись.
— Ну, я ж не пес, я людина, — усміхнулася вона у відповідь. — Але якщо чесно, тоді я найбільше кричала не на тебе. На себе. За те, що не побачила вчасно. Що вважала, ніби якщо ти мовчиш і «просто копаєш», то все добре.
— Мамо, — він повернувся до неї. — Ти ж тоді зробила найважче, що могла зробити мама. Ти сама викликала поліцію. Інша, може, спробувала б сховати. Захистити. І я б тобі потім дуже «подякував»… з зони.
Вона мовчала. Потім тихенько сказала:
— Я тоді просто уявила тебе в труні. Не так, як мого улюбленого, хорошого хлопчика. А як злочинця, у якого п’ятнадцять років була мама, але так і не було дорослого поруч. І зрозуміла: краще нехай ти на мене зненавидиш на деякий час, ніж одного дня мене покличуть на упізнання.
— Я тебе ненавидів, — чесно сказав Ігор. — Десь тижнів два. А потім почав ненавидіти себе. А потім… зрозумів, що це не працює. І треба щось робити.
— Ну от, — вона зітхнула. — Значить, ми пройшли всі стадії.
Вони посиділи мовчки. Внизу гавкнув Рекс, і звук повернув їх у реальність.
— До речі, — сказала раптом Світлана. — Нам треба сходити з ним до ветеринара. Він останнім часом якось важче піднімається по сходах.
Ігор кивнув.
— Сходімо, — погодився. — Він нам ще потрібен. Тут стільки дурних людей, що без нього ніяк.
Літо видалося спекотним. Паркани вигоріли майже до білого, асфальт на вулиці розм’якшувався до вечора, і діти ліпили з нього кульки. Чорнобривці біля тієї самої грядки стояли стрункою стіною, наче охорона.
Одного дня, коли Ігор повертався з роботи з теплиці, його перехопив біля під’їзду знайомий хлопець із району — Сашко, відомий тим, що завжди щось «перепродує».
— О, агроном, — гукнув він. — Чув, ти там модельний план будуєш — квіти, грядки, собачки.
— Привіт, — спокійно відгукнувся Ігор. — Ти чого?
— Та так, — Сашко хитнув головою. — Є одна тема. Бачу, ти пацан тямущий. Можна заробити по-легкому. Без оцих всіх… сцен на городі, — він криво посміхнувся, показуючи, що в курсі історії.
Ігор відчув, як в ньому старий страх і злість піднімаються хвилею. Але дихнув — раз, другий.
— Слухай, — сказав він. — Чуєш оцей звук?
— Який ще? — не зрозумів Сашко.
— Отой, що в тебе в голові повинен лунати, коли тобі пропонують «легко заробити». Дзвінок такий. Це не дзвіночок успіху. Це будильник, — він глянув йому прямо в очі. — Я вже один раз проспав. Другого не буде.
Сашко пирхнув:
— Та ти що, святий тепер? Чи тебе в тій теплиці вже хімікатами надихалися?
— Ні, — відповів Ігор. — Я просто бачив, як це закінчується. Не в кліпах, а в реалі.
Сашко знизав плечима.
— Як хочеш, — буркнув. — Потім не ной, що грошей нема.
— Краще я «ной», що в мене старі кросівки, ніж буду мовчати в бетонній будці, — відрізав Ігор.
Коли він заходив у двір, назустріч вибіг Рекс. Пес повільніше, ніж колись, але впевнено підійшов, ткнувся носом у його долоню.
— Бачив? — запитав Ігор у собаки. — Тепер я сам можу гавкнути, коли треба.
Рекс махнув хвостом. Можливо, він нічого не зрозумів. А може, зрозумів усе.
Осінь прийшла непомітно. Дощі збили пил із доріг, листя липло до підошов. Квітник уздовж паркану вже не був таким яскравим, але й сухим його не назвеш — землю готували до зими.
Одного дня Світлана, повертаючись з роботи, застала дивну картину: біля хвіртки стояла та сама інспекторка Олена, а поруч — двоє підлітків, яких вона не знала. Один — худий, блідий, з опущеними плечима. Другий — у потертій куртці, з обірваним поглядом.
— О, як добре, що ви вдома, — полегшено видихнула Олена. — Можна на хвилинку?
— Заходьте, — здивувалася Світлана. — Щось трапилося?
— Та, як завжди, — гірко посміхнулася інспекторка. — Оці двоє… — вона кивнула на хлопців. — Один уже встиг наслідувати «схему», інший дивом вчасно смикнув за гальма. Ми зараз працюємо з ними, але… — вона запнулася. — Я подумала, може, з ними поговорить той, хто знає, як воно зсередини. І хто зміг з того вилізти.
Вона не встигла договорити, як із дому вийшов Ігор, витираючи руки об рушник.
— Я ж казала, що він буде, — всміхнулася Олена.
Хлопці глянули на нього з подивом. Один нарешті вирячив очі.
— Це той самий… із історії про собаку? — прошепотів він.
— Так, це я, — підтвердив Ігор. — Ходімо, — він кивнув у бік лавки біля грядки. — Тут у нас кабінет «тільки правда».
Вони сіли втрьох. Світлана подала чай, а потім тихо відійшла вбік, залишивши їх сам на сам.
— То що, хлопці, — почав Ігор, — копаємо чи закопуємо?
Вони засміялися — нервово, але вже не так безнадійно.
Рекс ліг поруч, поклавши голову на лапи. В його очах було стільки спокою, ніби він знав: усе, що мало статися, вже сталося. Далі — їхня черга.
Пізньої осені Рекс захворів. Лікар сказав, що в його віці це не дивина — серце, суглоби, вік ніхто не відміняв. Ліки допомагали, але не повертали його в ту собачу молодість, коли він міг за секунду перелетіти через пів двору.
Одного ранку він просто не підвівся. Лежав у своєму кутку, дихаючи важко, але без стогону. Ігор сів поруч, поклав руку на його теплий, але вже слабкий бік.
— Ти ж знаєш, що ми самі тепер, так? — прошепотів він. — Ми вже навчилися.
Пес поворухнув хвостом. Потім подивився на нього й тихо закрив очі.
Вони поховали Рекса в тому самому саду — не на злочинній грядці, а в найсвітлішому місці двору, де влітку завжди було трохи тіні й багато сонця. Микола сказав коротку, але від душі, «прощальну промову», Світлана плакала беззвучно, Ігор тримався за лопату, як колись, тільки тепер копав не з брехнею, а з подякою.
Навесні на тому місці посадили маленьку яблуньку.
— Нехай росте, — сказала Світлана. — З відчуттям, що тут хтось колись дуже добре робив свою роботу.
Яблунька прижилася. Через кілька років дала перші кисло-солодкі плоди. І кожного разу, зриваючи яблуко, Ігор проводив рукою по стовбуру. Не як по пам’ятнику, а як по живому нагадуванню: іноді одна вірна реакція — хоч песика, хоч людини — змінює траєкторію цілого життя.
З часом історія «про хлопця, якого здала власна мама й врятував собака» перетворилася на напівлегенду, якою лякали школярів і водночас намагалися їх надихнути. Ігор став тим, до кого приводили «важких підлітків». Світлана — тією, до кого зверталися інші матері, коли стояли на межі між «прикрити» й «дати вмикнутись сиренам».
— Як ти тоді… наважилася? — питали. — Не страшно було?
— Страшно, — чесно відповідала вона. — Але ще страшніше — поховати дитину заживо. Під красивим словом «мати».
Вона ніколи не казала їм, що «все буде добре». Вона знала: гарантій немає. Є тільки вибори. Іноді дуже болючі. Але інколи одна така болюча правда рятує набагато більше, ніж ти можеш уявити.
Якщо зайти в той двір зараз, можна побачити звичайну картину: яблуню, квітник, лавку під парканом, де сидить молодий чоловік у комбінезоні й говорить по телефону:
— Так, тітко Галя, я перевірю ґрунт, не переживайте, — усміхається він. — Та вже не той малий, що закопував, що попало. Тепер я за землю відповідаю.
Десь у домі гукне Світлана:
— Ігорю, чай холоне!
І він відгукнеться, звичним голосом, у якому вже немає того підліткового холоду, зате є стисла, але справжня впевненість:
— Зараз, мамо, вже йду!
Це не історія про «ідеальну сім’ю», де всі роблять правильно з першого разу. Це історія про одну грядку, одного собаку, одну матір, яка вчасно сказала «ні», і одного хлопця, який встиг зрозуміти, що посадив у своєму житті не те насіння.
А далі все було просто — як у саду. Вирвати бур’ян, перекопати, полити. І, головне, не залишати землю порожньою. Щоб нікому більше не закортіло заховати там те, що мало би викидатися разом із сміттям, а не зберігатися, як «легкі гроші».
Бо те, що ми закопуємо, одного дня все одно вилізе назовні. Питання лише в тому, хто першим це побачить: чужий пес чи ти сам.
