Життя Івана Коваленка розділилося на «до» і «після» того дня, коли його старенький трактор уперся плугом у іржавий ланцюг біля розлитого Дніпра.
Це було наприкінці холодної дощової весни, коли над селами Черкащини ще тягнулися низькі свинцеві хмари, а велика ріка вийшла з берегів і майже на місяць затопила прибережні луки й поля.
Уже кілька тижнів селяни дивилися на розлите плесо Дніпра з тривогою: вода стояла високо, повільно відступала, лишаючи по собі грязюку, сміття й тягучі калюжі в кожній ямці.
Сільськогосподарське підприємство «Світанок» переживало непрості часи. Сучасної техніки бракувало катастрофічно, половина тракторів була старшою за самих механізаторів, а зарплату затримували вже третій місяць.
Директор, Микола Іванович Ткаченко, тільки зітхав, розводив руками та повторював одне й те саме:
— Потерпіть, хлопці… Продамо врожай — розрахуюсь з усіма, до копійки.
Усі в конторі давно знали цю пісню, але мовчали. До осені ще треба було дожити, а вдома в кожного — сім’я, діти, кредити, ліки для батьків.
Того ранку Іван прокинувся ще до шостої. У хаті було прохолодно, старенька грубка давно просила ремонту, але грошей не вистачало навіть на найнеобхідніше.
На кухні вже поралась дружина Ольга: на плиті шипіла сковорідка з яєчнею, у потертій емальованій каструлі кипів чай.
— Сідай, — втомлено сказала вона, ставлячи перед чоловіком тарілку. — Їж, поки гаряче.
Іван мовчки сів, узяв шматок чорного хліба й механічно відламав від нього краєчок.
— Олю, а діти де? — спитав він, навіть не піднімаючи очей.
— Та де… Ганна досипає, вчора до ночі сукні в інтернеті розглядала, — Ольга скривилася. — Каже, що на випускний не піде у своїй старій, «мені соромно, мамо». А Дмитро вже з сьомої ходить із тими каталогами велосипедів, як причарований.
Вона важко сіла навпроти, витерла руки рушником і, не стримавшись, знову заговорила про наболіле:
— Іване, скільки так ще буде? Діти ростуть, грошей немає. Стипендій тих не буде, якщо Ганна в місто вступить. А ти все з тим трактором…
Вона налила чоловікові чаю в стару потріскану кружку — ту саму, якою вони користувалися ще від самого весілля.
— Може, справді поїхав би кудись на заробітки? — нерішуче мовила Ольга. — У Польщу там, чи до міста. Люди ж їздять, якось крутяться. А ми що? Все життя від зарплати до зарплати, та ще й з такими затримками, що хоч плач.
Іван зітхнув і потер долонею щетину на підборідді.
— Олю, — тихо сказав він, — та кому я там потрібен? Мені вже сорок п’ять. У мене за плечима тільки училище механізаторів і двадцять з гаком років на полі. У місті свої хлопці, молоді, з дипломами. Я ж не програміст.
Ольга гірко всміхнулася:
— А тут ти кому потрібен? Зарплата — дев’ять тисяч, і тих не бачимо вчасно. Ганна просить плаття, Дмитро — велосипед. Я вже не кажу про те, що в магазин борг знову виріс…
Іван стиснув зуби. Він усе це знав і без її слів. Уночі, коли не міг заснути, він у думках по десятому колу перебирав цифри: скільки винні магазину, скільки — за комунальні, скільки треба віддати сусідові за ліки, які брав у борг для матері.
Але сказати було нічого.
— Побачимо, — тільки й вимовив він. — От вода з полів зійде, почнемо працювати… Може, якось воно буде.
— «Може, якось воно буде», — передражнила його Ольга, але без злості, радше з відчаю. — Так ти вже десять років повторюєш.
У дверях, позіхаючи, з’явилася їхня донька.
— Тату, — несміливо промовила Ганна, поправляючи розтріпане волосся, — а може, ми хоч ту сукню якось… Ну, я потім підроблю, віддам. У всіх нові будуть, а я в цій…
Іван глянув на доньку й відчув, як у грудях стислося. Йому дуже хотілося сказати: «Купимо, доню, обов’язково купимо». Але він знав, що це буде неправда.
— Поговоримо пізніше, — сухо відповів він. — Мені на роботу треба.
Дмитро визирнув із кімнати, тримаючи в руках кольорову листівку з рекламою гірських велосипедів.
— Тату, дивись, яка модель! Там амортизатори, дискові гальма… — очі хлопця світилися.
— Потім, Дімо, — втомлено обірвав його Іван. — Я запізнююсь.
Він швидко доїв яєчню, ковтнув уже холодного чаю, натягнув стару куртку й вийшов у двір.
На подвір’ї його чекав вічно брудний, подряпаний «Білорусь» ще сімдесятих років. Трактор зітхав, підтік маслом, але все ще тримався купи завдяки Івановим рукам і вмінню.
— Ну що, старий, — пробурмотів він, погладивши по брудному крилу, — поїхали ще трохи попрацюємо, га?
Трактор завівся не одразу. Стартер кілька разів прокрутився вхолосту, двигун кашлянув чорним димом і нарешті ожив, затремтівши всім кузовом.
Іван повільно виїхав із двору, звернув на ґрунтову дорогу й узяв напрямок до далекого поля біля річки.
Це поле було непростим. Старі люди розповідали, що під час Другої світової саме тут проходила стратегічно важлива переправа через Дніпро. Радянські війська під обстрілами форсували ріку, тягли понтони, будували тимчасові мости.
Пізніше, уже в післявоєнні часи, у п’ятдесяті, на цьому місці почали будувати великий автомобільний міст. Будували довго, важко, піднімали бетонні конструкції, тягали арматуру, ставили палі. А потім, через якийсь час, проект визнали непотрібним, міст розібрали, метал порізали, та не все вивезли.
Місцеві рибалки й досі знаходили в прибережній воді то іржаві шматки арматури, то обломки бетонних плит, то невідоме військове залізо.
Іван усе це добре знав. Не один рік він орав тут землю й не раз зупиняв трактор через якусь «залізяку», що псувала плуг.
Доїхавши до поля, він зробив коло, окинув поглядом прибережну смугу. Вода вже спала, але земля ще була важкою, набухлою від вологи.
— Та нічого, — пробурмотів він сам до себе. — Потягнемо потихеньку.
Він опустив плуг, дав газу — і трактор, сопучи, поповз уперед, розрізаючи сирий чорнозем. Мотор працював нерівно, пострілював і час від часу ніби «чихав», але Іван був до цього звиклий.
Поступово робота його затягнула. Думки про борги, про плаття для доньки й велосипед для сина трохи відступили. Був тільки гул двигуна, запах сирої землі та широка темна смуга, що лишалася за плугом.
Близько полудня, коли сіре небо трохи посвітліло, трапилося те, що він запам’ятає на все життя.
Плуг раптом з жахливим металевим лязгом і скреготом у щось уперся й різко зупинив трактор.
— Ох ти ж!.. — вилаявся Іван, миттю заглушивши двигун.
Він зіскочив із кабіни на мокру землю й пішов до плуга, обережно переступаючи через борозни.
Із щойно зораної землі стирчав товстий шмат ржавого металевого ланцюга морського типу. Ланки були такими, що їх удвох не обіймеш, важкі, потемнілі від часу та багнюки.
— Ще одна «пам’ятка історії», — буркнув собі під ніс Іван.
Він нахилився, спробував потягнути ланцюг руками, але той і не поворухнувся. Тоді тракторист дістав із кабіни сталевий трос від лебідки, зачепив його за ланку й надійно закрутив.
— Ну, старий, давай покажемо, хто кого, — сказав він, сідаючи за кермо.
Він завів двигун, увімкнув понижену передачу й обережно дав газу. Трактор натужно заревів, колеса трохи прокрутилися в багнюці, але ланцюг поволі зрушив із місця.
Тягнувся він важко, неохоче, наче за його дальнім кінцем було прив’язане щось неймовірно важке й об’ємне.
— Та що ж там таке… — Іван нервово глянув у дзеркало й знову додав газу.
Раптом із липкої, розмикшеної землі почало щось повільно випливати. Спочатку з’явився клубок брудного поліетилену, потім — темний прямокутник, повністю забитий глиною.
Коли він нарешті виліз на поверхню, стало видно, що це великий шкіряний портфель, туго обмотаний товстою стальною дротом і декількома шарами щільної плівки, перемотаний зверху водостійкою клейкою стрічкою.
Трактор заглушив. Іван зістрибнув на землю, підійшов ближче й, нахилившись, торкнувся носком кирзового чобота дивної знахідки.
— От тобі й на… — тільки й зміг вимовити він. — Що за чортівня?
Портфель на вигляд був колись дорогим, імпортним, але довге перебування у воді й землі далося взнаки: натуральна шкіра в деяких місцях потріскалася й поблякла, металеві замки вкрилися зеленою патиною. Та загалом, як не дивно, він зберігся доволі добре — завдяки ретельній, продуманій упаковці.
Іван, змахнувши з чола вогку від поту й туману чуприну, потяг портфель ближче до трактора.
— Ну, давай подивимось, що там у тобі заховали, — пробурмотів він.
Із ящика в кабіні він дістав кусачки, обережно перекусив стальну дріт, що туго стягувала корпус портфеля, потім почав зрізати клейку стрічку.
Руки в нього трохи тремтіли — то від напруги, то від якогось дивного передчуття.
Коли нарешті вдалося зняти останній шар плівки, перед ним постав темно-коричневий, хоч і потрісканий, але колись дуже якісний портфель.
— Ну, відкривайся… — прошепотів Іван, натискаючи на замки.
Ті спершу вперлися — були сильно заіржавілі, але під натиском мозолястих пальців усе ж клацнули, один за одним.
Кришка портфеля піддалася, повільно піднялася, і тракторист, затамувавши подих, зазирнув у середину.
Всередині все було розкладено дивовижно акуратно.
У целофанових пакетах лежали якісь документи — папки, папірці з печатками, нотатки. Поруч, у кількох стосиках, виділялася яскрава, строката пачка різнокольорових квитків національної лотереї.
— Та ну… — вирвалося в Івана. — І для чого хтось топив лотерейні білети в Дніпрі?
Він обережно взяв один із пакетів до рук, розірвав його шовчиком і висипав на коліно вицвілі, але все ще читабельні папірці.
Серце його несподівано прискорило хід.
— Та це ж не просто купа всякого мотлоху… — прошепотів він.
На столі в кабіні, яку він перетворив на імпровізоване робоче місце, уже лежало з десяток квитків. Усього їх виявилося сорок — за останні пів року розіграшів.
На першому квитку червоним фломастером були обведені виграшні номери. Поруч, на полях, чітким почерком було виведено: «150 000 грн».
— Сто п’ятдесят тисяч… — Іван не повірив власним очам. — Та це ж…
Він схопився за наступний квиток. На ньому сума стояла вже інша: «300 000 грн».
— Триста… — прохрипів він, відчуваючи, як у грудях щось стискається.
На третьому квитку збоку було виведено: «600 000».
Руки Івана затремтіли. Він машинально переклав квитки з однієї руки в іншу, розкладаючи їх по сидінню, на панелі, куди тільки можна було покласти.
— Це… це ж мільйони… — тільки й міг він прошепотіти, хоча навіть не встиг порахувати загальну суму.
У голові в нього закрутився справжній вир: нове плаття для Ганни, велосипед для Дмитра, ремонт хати, новий трактор замість цього старого «Білоруса», матері ліки… Усе, про що він роками тільки мріяв, раптом здалося таким близьким, майже реальним.
Та разом із тим у серці піднялася важка хвиля тривоги.
— А якщо це чиїсь гроші? — промайнуло в нього в голові. — А якщо хтось сховав ці білети не просто так, а…
Він згадав товстий ланцюг, дріт, поліетилен, клейку стрічку. Хтось дуже намагався зробити так, щоб портфель ніхто й ніколи не знайшов.
Іван сидів у кабіні свого трактора, оточений строкатими лотерейними квитками, і дивився то на них, то у вікно, де за тонким склом колихалося сіре, вогке поле.
Мотор був заглушений, Дніпро тихо шумів десь за кущами, а навколо стояла така тиша, що він чув, як гучно б’ється його власне серце.
— І що тепер робити, Коваленко? — гірко всміхнувся він сам до себе. — Знайшов багатство — а чи твоє воно?
Він обережно взяв один квиток, ще раз провів пальцем по обведених номерах, вдивився в цифри.
Десь там, у далекому місті, у якомусь офісі лотерейної компанії, мабуть, давно вже лежали протоколи розіграшів, списки виграшів, чужі підписи.
А тут, у його натруджених руках, були сорок шансів на нове життя — або сорок чужих таємниць, у які краще не встрявати.
Іван глибоко вдихнув, відклав квиток і потер обличчя долонями, розмазуючи по шкірі пилюку та землю.
Напівзабуті слова Ольги про заробітки, про дітей, про борги раптом прозвучали в голові ще гостріше.
Він відчув, що стоїть на межі, за якою його життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
Та зробити перший крок було страшно.
Він ще раз глянув на портфель, на ланцюг, що досі безформною купою лежав у багнюці за трактором, на темну стрічку Дніпра вдалечині — й зрозумів, що відповіді на всі ці запитання йому доведеться шукати самому.
А поки що Іван просто сидів у кабіні й дивився на лотерейні квитки, не наважуючись ані сховати їх, ані викинути, ані повезти кудись, де хтось скаже йому, що робити далі…
Aucun fichier choisiAucun fichier choisi
