Мокрий сніг падав великими пластами, танучи на її віях. Тиша карпатського лісу підступна: для того, хто вміє слухати, вона повна звуків. Ганна завмерла, вдивляючись у силует поміж темних стовбурів.
Людину туго прип’яли до столітньої сосни міцними мотузками; голова безсило впала на груди. Перша думка — відступити, сховатися в хащі, де її не знайдуть. Дід учив: чужі люди приносять лихо.
Та дід уже нічого не скаже: він не прокинувся три дні тому, коли світанок залив їхню колибу м’яким рожевим світлом. Ганна ступила обережно. Потім іще раз.
Чоловік був у дорогому, та подертій одежі. Обличчя вкрите щетиною, на скроні чорніла засохла кров. Почувши тріск гілок, він підвів голову.
Очі, налиті втомою й болем, розширилися.
— Дівчинко?.. — прохрипів. — Звідки ти тут?
Ганна не відповіла. Дев’ять років у лісі з дідом навчили її обачності. Вона пам’ятала його настанови: слово — срібло, мовчання — золото. А зайве слово в лісі може стати останнім.
— Будь ласка… — голос чоловіка затремтів. — Води. У тебе є вода?
Вона дивилася, не рушачи з місця. Він був великий, та зараз безпорадний — наче ведмідь у капкані. Вода в неї була — стара дідова фляга, що ходила з ним на полювання. Тепер фляга належала їй, як і ніж у кишені.
— Хто тебе прив’язав? — спитала вона стишеним голосом, намагаючись звучати твердо.
— Люди… — він закашлявся. — Ті, що хочуть мого місця. Мого майна.
— Місця в лісі?
Він ледь усміхнувся:
— Ні. Місця у великому світі. Мене звати Андрій. Андрій Кузьменко. А ти?
— Ганна, — відповіла вона після короткої паузи.
Ім’я здалося дивним, вимовлене вголос: останні три роки тільки дід називав її по імені — та й то нечасто, здебільшого «мала» або «внучка».
Вона підійшла на крок, але не настільки близько, щоб він міг дотягнутися. Відкрутила флягу й простягла, витягнувши руку. Андрій жадібно припав до горлечка; вода текла по підборіддю, вбиралася в комір.
— Дякую, — видихнув. — Думав, уже не видертися.
Ганна забрала флягу. Сонце хилялось до обрію, і ліс ось-ось мав потонути в темряві — не найкраща пора для самотньої дівчинки.
— Я піду, — сказала, відступаючи.
— Зачекай, — у його голосі промайнув переляк. — Ти ж не можеш просто піти. Розв’яжи мене, благаю. Вони по мене не повернуться. Вони залишили мене помирати.
— Чому я маю вірити тобі?
Андрій опустив голову:
— Не мусиш. Але я прошу. Віддячу, як виберуся звідси. У мене є…
— Мені не потрібні твої гроші, — урізала Ганна.
У її голосі було щось таке, що змусило чоловіка поглянути уважніше — не як на дитину, а як на рівню.
— Тоді чого ти хочеш?
Ганна змовчала. Вона й сама не знала відповіді. Три дні тому в неї були дім і дід. Тепер — лиш торба з речами, ніж і невиразне майбутнє. Вона пішла з колиби, коли зрозуміла, що дід більше не прокинеться. Потрібно було знайти людей, сказати… Але ліс зімкнувся, стежки покрутилися — і ось цей дивний чоловік із іншого світу.
— Подумáю, — мовила зрештою. — Зараз треба знайти прихисток на ніч.
— Ти повернешся? — у його голосі зазвучала надія.
Ганна не відповіла. Розвернулася й розчинилася в сутінках поміж дерев. Андрій залишився сам, вслухаючись у віддалений хрумкіт гілля під її кроками.
Ранок видався холодним. Ніч Ганна провела в дуплі старого бука, скручена клубочком, пригортаючи до грудей дідову шкатулку. Усередині — єдина світлина мами, якої вона ніколи не бачила, висушена квітка — подарунок від єдиної подруги, доньки лісничого, що зрідка навідувалася влітку, — і компас: тріснутий, але ще робочий.
Сонячні промені пробивалися крізь густе віття. Ганна вибралася зі сховку, розтираючи змерзлі руки. Першою думкою знову став прив’язаний до дерева чоловік.
Чи живий? Чи не повернулися ті, що його залишили? Зібравши пожитки, вона рушила до вчорашнього місця, намагаючись ступати нечутно. Дід учив ходити лісом тихо, зливатися з ним, ставати його частиною.
Андрій був там. Голова похилена, очі заплющені. На мить Ганна подумала, що запізнилася, але побачила важкий подих, що підняв його груди.
— Ти прийшла, — прошепотів він, не розплющуючи очей, мов відчув її присутність.
— Прийшла, — озвалася вона, витягуючи флягу. — Ось, пий.
Цього разу вона підійшла ближче й піднесла воду до його вуст сама.
— Довіра? — ледь усміхнувся він.
— Ні. Просто здоровий глузд. Якщо ти помреш, я залишуся в лісі зовсім сама — без жодного шансу вийти до людей.
— Дякую, — сказав, напившись. — Я вже й не сподівався.
— Хто ти? — прямо спитала Ганна. — Справжня відповідь.
Андрій довго дивився, ніби зважував:
— Я власник лісозаготівельної компанії «КарпатЛіс». Мене викрали конкуренти. Хочуть забрати бізнес. Думали, що мене швидко знайдуть і почнуться перемовини. Але щось пішло не так, — гірко всміхнувся. — Видно, я не такий уже цінний, як думав.
Ганна слухала мовчки. Слова звучали правдоподібно, та в них ховалося ще щось, недомовлене.
— А ти? — тихо спитав він. — Як ти тут одна, посеред лісу?
— Жила з дідом, — відповіла вона після паузи й невиразно махнула в бік східного схилу. — Він помер. Чотири дні тому. Я пішла шукати людей і заблукала.
Андрій видихнув. Її горе було простим і оглушливим у своїй ясності.
— Мені шкода, — сказав тихо. — Дуже шкода.
Ганна знизала плечима:
— Він був старий. Казав, що скоро піде. Я просто не думала, що так скоро.
Вона дістала з торби шмат в’яленого м’яса й розламала навпіл:
— Тримай. Сили потрібні. На нас чекає довга дорога.
— «На нас»? — він глянув із надією.
Ганна кивнула й витягла з кишені ніж; лезо тьмяно блиснуло на сонці:
— Я тебе звільню. Але ти допоможеш мені вибратися звідси. До людей.
— Домовились?
— Домовились, — кивнув Андрій.
Вона підійшла впритул і заходилася пиляти мотузки. Вони були грубі й жорсткі, ніж просувався повільно. Ганна працювала мовчки, зосереджено. Коли остання в’язь піддалася, Андрій зі стогоном осів на землю — ноги не тримали після довгих годин нерухомості.
— Дай хвилину, — пробурмотів, розтираючи зап’ястки. Глибокі червоні борозни виглядали дошкульно. Ганна відійшла на кілька кроків, не спускаючи очей; вона й далі стискала ніж, готова боронитися, якщо треба.
— Скільки тобі років? — спитав Андрій, розім’явши заціпенілі м’язи.
— Дев’ять.
— Майже десять, — додала з гордістю.
— І ти… живеш?
— Жила в лісі весь цей час. Скільки себе пам’ятаю. Спершу з мамою й дідом. Потім мама пішла в місто, коли я була мала, і не повернулася. Залишилися ми з дідом.
Андрій підвівся, похитуючись.
— Потрібно йти, — кинув, озираючись. — Де найближче село? Ти знаєш?
Ганна похитала головою:
— Дід знав. Я — ні. Ми рідко виходили до людей. Раз на рік, може.
Андрій насупився: ситуація виявлялася гіршою, ніж гадалося.
— У мене є компас, — сказала Ганна, витягуючи потерту металеву коробочку…
Стежте за нами:
Мільйонер побачив колишню прибиральницю з близнятами в аеропорту — правда все змінила…
До моргу привезли загиблого вояка, а коли патологоанатом роздягнув його, то завмер від шоку, побачивши ЦЕ…
Жінки-в’язні завагітніли в одиночних камерах — коли вони переглянули записи, були приголомшені
Німецька вівчарка з притулку ощенилася. І тут ветеринар зрозумів, що це не цуценята. Усі затамували подих від побаченого…
Тюремний забіяка знущався зі старого… Навіть не здогадувався, що станеться за хвилину…
«Говориш вісьмома мовами?» — мільйонер розреготався… Та її відповідь зруйнувала його світ
Воїн підгодовував змій просто від нудьги… Він і не уявляв, що на нього чекає одного дня…
Мільйонер прийшов додому раніше й не повірив своїм очам…
Бандити надумали чіплятися до жінки-військової… Але навіть не збагнули, що буде за хвилину
Його останнім бажанням перед стратою було побачити свого собаку — та те, що сталося, змінило все…
«Тобі тут не місце!» — небіж вилив колу мені на коліна на дні народження бабусі. Родина реготала
Чоловік поїхав відпочивати з коханкою — але дружина про це вже знала… ТАКОГО сюрпризу він не очікував!…
Хулігани причепилися до новенької. ВЕЛИКА ПОМИЛКА. За хвилину ОЦІПЕНІЛИ від побаченого…
Він думав, що врятував маленьке собача! Але, відмивши його, ОНІМІВ, побачивши, що це було…
Вони сміялися з мене на зустрічі випускників… поки їхні чоловіки не встали й не віддали мені честь
Бандити напали на вояка посеред вулиці. А потім сталося дещо жахливе…
Жінка підійшла до труни чоловіка й вилила вміст відра йому на обличчя
Тракторист орав землю край річки, і плуга зачепило за ланцюг. А коли витяг — знахідка змусила збліднути…
Діти не навідували багату матір у лікарні, але прийшли з нотаріусом складати заповіт. Та їх уже чекав СЮРПРИЗ — усім стало зле…
Прибиральниця скупала немовля в раковині… Реакція батька-мільйонера шокувала всіх
Жінка підійшла до труни чоловіка й вилила вміст відра йому на обличчя
«Гей ти, хто взагалі твоя мати?!» Майор ПОСИВІВ, коли почув відповідь…
Її сина побили в армії. Вона — генерал ССО. Помста матері була страшнішою за війну…
Полковник образив пані у поїзді, та онімів, коли вона зняла пальто…
Близнюки мільйонера не ходили, доки він не застав няню за чимось незбагненним
Початок зими, за тиждень до Миколая. Сніг тонко поскрипував під ногами й ліс тримав холод у кожній тріщинці кори. Ганна крутила в пальцях потертого компаса, стежачи, як стрілка тремтить і завмирає. Андрій ішов поруч — спершу хитався, тепер уже тримав темп, опираючись на костур, витесаний з ліщини.
— Південний схил — он там, — сказала вона, показавши на просвіт поміж смереками. — Стежка має вивести до потоку. Далі — долина й село.
— У тебе рука твердіша, ніж у багатьох моїх працівників, — буркнув Андрій. — І голова теж.
— У лісі інакше не виживеш, — відповіла Ганна коротко.
Вони йшли мовчки. Подекуди вітер зривався та жбурляв у лице крупинки снігу, наче дрібну сіль. Дорогою траплялися старі вовчі сліди, притрушені нічною порошею, змерзла малина під бурим листям і темні кола — вчорашні зупинки, де якусь звірину вабив запах крові.
— Як далеко твоє село? — нарешті спитав Андрій.
— Наше… — поправила вона, але вчасно прикусила язик. — Не знаю. Дід водив іншими стежками. Він любив ходити так, аби хтось сторонній і не здогадався.
— Розумний чоловік.
— Він казав: «Ліс любить тихих».
— А я завжди любив, коли ліс був моїм союзником, — зітхнув Андрій. — Щоб техніка пройшла, щоб дороги не розмило, щоб договори підписалися.
Ганна не відповіла. Вона добре знала, як виглядає вирубка: бачили з дідом і гірше. Тоді холодиш руки об кору й думаєш, чи колись тут знову буде тінь.
До обіду вони дісталися до кам’яної осипи. Між плитами блищала крижана нитка води. Ганна простягла Андрієві флягу, сама сідаючи на зворохоблену купину. Тиша ледь дзвеніла. І тут її обірвав сухий тріск — не від гілки. Вони обоє насторожилися.
— Хтось іде, — прошепотіла вона.
— Це можуть бути вони, — так само пошепки відповів він. — Двоє-троє. Я чув так. У них є рушниця.
— Чому ти не сказав відразу? — в очах Ганни спалахнув гнів.
— Бо не був певний, чи хочеш ти взагалі йти зі мною до людей.
— Я йду до людей сама. Ти — тому що обіцяв допомогти, — відрізала вона й різко кивнула. — У ліву щілину. Там хід до ялівцю. Тихо.
Вони ковзнули між плит, поповзли вузьким лазом. Сніг тут не діставав, камінь був сирий і холодний. За спиною знову гупнуло — вже ближче. Чути стало голоси.
— Точно тут спустили, — сказав хрипкий баритон. — Сліди є. Далі — в камінь. Нікуди вони не дінуться.
— Загонити в кулеметний сектор, — озвався інший, нервовий. — Або зачекати внизу.
Ганна й Андрій лежали, не дихаючи. Повз них повзла крапля води й стукала десь об камінь, як серце. Коли голоси відступили, Ганна стисла руків’я ножа.
— Так не буде, — прошепотіла. — Вони нас стиснуть між осипом і потоком. Потрібно скидатися в ялівці, а далі — в лощину з буреломом. Там пройдемо, їхня рушниця не пролізе.
— Ти знаєш цю місцину?
— Я знаю ліс.
Вони вибралися на світ майже одночасно — Ганна перша, Андрій за нею. Ялівцеві кущі кололи обличчя, але густота рятувала. Вільний простір з’явився лише біля бурелому: чорні стовбури, повалені останньою бурею, переплелися і створили хаотичну стіну. Ганна пролізла в щілину, Андрій — повільніше, затинаючись за подертого плеча.
— Далі — вниз, — прошепотіла вона, вказавши туди, де за кущами чулося рівне шипіння — дихав зимовий потік.
Зверху знову рипнули кроки. Пролунав сухий постріл. Кора над головою підскочила трісками.
— Біжи! — крикнув Андрій і відштовхнув її вбік.
— Не геройствуй! — рявкнула Ганна так, як рявкнув би дід, і схопила його за рукав. — У низький прохід!
Вони ковзнули в мокру чорну пащу бурелому, і за мить над ними промчала тінь — хтось із переслідувачів гепнувся на стовбур і побіг далі, не помітивши лазу. Поки той повертався, вони вже спустилися до потоку.
Вода була темна, як око ворона. На каменях — слизький лід. Ганна ступала, як кішка, — швидко, але обережно, витираючи долоні об штанину. Андрій тримався за плечі, дихаючи важко, але рівно. За три повороти вони зникли в густому смерековику. Голоси ще лаялися нагорі, та відстань дедалі розтягувала їх у безсенсові крики.
Лише коли шум погас, Андрій опустився на коліно.
— Я заважаю, — прохрипів він. — Залиши мене. Тобі буде швидше.
— Мені швидше — з компасом і з новою головою поруч, — відрізала Ганна. — Скільки ти ще витримаєш?
— Стільки, скільки треба.
— Тоді вставай.
Вони пішли далі. День коротшав. З кожним кроком сніг ставав вищим, а повітря гірчило смолою. Коли світло заповзло між стовбури, як кіт перед сном, Ганна зупинилася.
— Тут є колиба, — тихо сказала. — Старі пастухи залишалися. Я була раз.
Колиба й справді стояла на невеликій полонині — перекошений зруб із низьким отвором замість дверей. Усередині пахло потом, димом і мишами. В кутку лежав сніп сіна, під брусом — стара коца.
— Я розведу. Дим не піде високо, — мовила Ганна, вмощуючи жмуток берести. — Ти відпочинь.
— У тебе є кресало?
Вона кивнула й показала шматок обгорілої сталі та кремінь з кишені. За хвилю вогник уже блищав, за дві — пожував сухий сучок, за три — злизував із казанка пам’ять про молоко, що колись тут кипіло. Андрій, дивлячись на її рухи, всміхнувся краєм рота.
— Ти вмієш усе, що треба.
— Я вмію те, що потрібно в лісі, — відповіла вона. — У великому світі, кажеш, інші навички.
— Інші. Але й ці там згодяться, — він стягнув сорочку з плеча. Під нею — синці, темні смуги від мотузок і довгий поріз біля ключиці. — Допоможеш перев’язати?
— Якщо не верещатимеш, — пирхнула Ганна, дістаючи зі своєї торби шмат полотна й баночку із запахом смоли та ялицевої олії. — Дідові мазі. Вони рятували і гірше.
Вона обмила рану теплою водою з казанка, намазала маззю, перев’язала. Андрій терпів, як дорослий, лише зубами стискав край коци.
— Дякую, — нарешті видихнув.
— Сиди тихо й не чухай, — наказала вона.
Він кивнув, і на мить їх накрила тиша вогнища. Потім Ганна витягла дідову шкатулку — нісенітниця, але без неї в грудях було пусто. Вона відкрила — подивитися на мамине фото, як завжди, перед сном. У полум’ї обличчя ожило, сміхнувшися витончено, очима, що вміли сміятися і сумувати одночасно.
— Покажеш? — Андрій нахилився, і його рука раптом здригнулася. — Зачекай…
Він узяв фото обережно, як беруть край тонкої криги.
— Це… — слова в нього висохли. — Її звали Олена?
Ганна підвела голову.
— Звідки ви знаєте?
Андрій сів рівніше, і вогонь раптом накидав тіні на його щоки так, що він став іншим — наче молодшим і водночас старішим.
— Тому що я знав цю жінку, — сказав він хрипко. — Ми разом працювали в долині над проєктом сушарні… Давно. Вона сміялася так само, як на цьому фото. І зникла. Я шукав. А потім — справи, переїзди, війни за контракти… — Він замовк. — Ганно… — додав пошепки. — Скільки тобі було, коли вона пішла?
— Мало. Я не пам’ятаю. Дід казав, що вона пішла в місто і не повернулась.
— Він казав… хто твій батько?
Ганна скривилася, немов від болю:
— Немає. Якщо є — не треба. Я не люблю питань без відповіді.
Він ще раз подивився на фото. Повільно, як людина, котра йде через воду, в яку страшно ступити, він поклав долоню на край шкатулки.
— Може, він тут, — сказав тихо. — Може, він увесь цей час жив за один перевал і був дурнем. Може, він думав, що зробив усе правильно тоді, коли в нього вимагали вибір… — Він затнувся, ковтнув. — Ганно, я хочу сказати те, що не вмію формулювати. Я не шукав тебе, бо не знав. Але я знав Олену. І якщо ти дозволиш, я знайду в собі сміливість перевірити… та й не потрібно перевіряти. Я дивлюся — і бачу.
Вона дивилася на нього широко, як на раптову прірву посеред стежки. На мить усе — вогонь, колиба, запах смоли — розхиталося.
— Ні, — прошепотіла. — Ти б збрехав, аби я пішла з тобою далі.
— Я заслужив на те, щоб мені не вірили, — кивнув він. — Але я не брешу. Тоді, коли ми з Оленою… Я був молодий, дурний, уже мав компанію на шиї і людей, які, як тепер бачу, тримали мене на короткому повідку. Їй не подобалося, що я відступаю, продаюся. Вона пішла. Я марнів тиждень, потім кинувся в роботу. І ось… — Він усміхнувся криво. — Ось ти сидиш, як вона сиділа біля вогню. Руки — вона так само тримала ножа. І світиться в очах упертість, чесна й небезпечна.
Ганна довго мовчала. Нарешті підсунула йому фото ближче.
— Якщо це правда, у тебе буде шанс довести, — сказала рівно. — Якщо брехня — я дізнаюся. Ліс не любить брехунів.
— Знаю.
Вони замовкли. За стіною завив вітер. Коли він стих, Ганна заснула, затиснувши шкатулку в обіймах. Андрій не спав. Він сидів і дивився на полум’я, як у вікно. Думав. Перебирав числа, угоди, прізвища. Потім вийшов на поріг, притискаючи пов’язку, й подивився в темряву, де, як йому здавалося, ворушився ліс — живий, старий, як сумління.
Вранці небо було прозоре й жорстке. Вони рушили на захід, тримаючись русла. По обіді Ганна притримала його за рукав.
— Чуєш?
— Що?
— Дзвін. Малий.
І справді: вітром приносило тихе, як кісточки чоток, дзенькання. За вигином вони натрапили на невеличке стадо овець і чоловіка в потертому кожусі з довгим дрючком. У нього була густа сива борода й світлі очі.
— Слава Ісусу, — сказав він, зиркнувши пильно. — Звідки вас занесло?
— З лісу, — відповіла Ганна. — Нам треба до людей. До поліції. І до лікаря.
— Лікар — у селі. Поліція — в райцентрі. Йдіть за мною. Я — Василь. Мене тут усі знають.
Василь привів їх у присілок — десяток хат із димами, що пливли низько. Перша жінка, побачивши Ганну, підскочила:
— Дитино, ти чия?
— Дідова, — відповіла вона. — Тепер… нічия. Він помер.
Жінка перехрестилась.
— Підемо до Марти. Вона знається на травах, перев’яже чоловіка. А там подумаємо, що робити.
Марта з’явилася з торбиною запахів: полин, чебрець, барвінок. Вона мовчки розмотала Андрієві пов’язку, зиркнула на Ганну, на шрам, на очі.
— Старий шрам у тебе на душі, чоловіче, — пробурмотіла. — Оцей зростеться, а той — не знаю.
— Нам потрібен зв’язок, — перебив Андрій. — Телефон. Я мушу повідомити людей і поліцію. І… якщо можна, священика. На похорон.
Ганна глянула на нього з подивом.
— Ми повернемося за дідом, — сказав він спокійно. — Якщо я тобі хтось, я мусив би це зробити першим.
Мартина хата мала старий телефон із тріснутим екраном, але мережа зловилася. Андрій набрав номер, говорить коротко й сухо: ім’я, прізвище, місце, що сталося. Потім — інший номер. Його слухали уважно й довго. Він поставив умови, котрі Ганна не до кінця зрозуміла: щоб приїхали не його люди, а державні; щоб дві бригади, різні; щоб реєстратори тіл. Потім стиснув кулак і поклав телефон.
—Чому так? — спитала тихо Ганна.
— Бо я знаю, що мене легко знову «загубити», — сказав він. — І знаю, що мої люди — не всі мої. Дехто працює на тих, хто зв’язав мене до сосни.
— Навіщо?
— Бо я надто часто заплющував очі. І кожна заплющена пара — це чийсь ліс, чийсь дім, чиєсь життя. Вони вирішили, що я зайвий.
— А тепер?
— Тепер я відкрию очі.
Увечері приїхав поліцейський «бус». З нього вийшли двоє в кашкетах і один у цивільному. Вони слухали Андрія, слухали Ганну, записували, ставили питання. Потім Андрій назвав прізвища — одне, друге, третє. Цивільний здригнувся, але нічого не сказав.
— Поїдемо завтра на місце, — мовив старший. — Зробимо все як слід. Дитину треба влаштувати до опікунської служби.
— Ні, — сказала Ганна.
— Вона буде зі мною, — твердо додав Андрій. — Тимчасово. Так буде краще для слідства. І для неї.
— Це не ви вирішуєте, — озвалася жінка з папкою, що приїхала разом з ними. — Є процедура.
— Є, — кивнув Андрій. — Я знаю. Але є й обставини. І є… — він проковтнув слово «родина» й змінив на — відповідальність. — Якщо щось піде не так — відповім.
Василь, що досі мовчав у кутку, кашлянув:
— Люди добрі, ви ж бачите. Дитина не чужа йому. А поки що дайте ночі бути ніччю. Завтра все розумніше буде.
Наступного дня вони піднялися в гори разом. Поліцейські, Василь із двома чоловіками, Андрій, Ганна. Сніг укріпився за ніч. Шлях до колиби минув без пригод. А далі — вище: до старого бука, в дуплі якого Ганна ночувала і тримала шкатулку. Від бука — на східний схил, де стояла їхня колиба.
— Він тут, — сказала вона тихо, коли побачила заметену снігом стежку й знайому приземисту стріху.
Двері відчинили. У хаті було холодно, але чисто. На лаві — постать із схрещеними руками, прикрита рядном. Все було так, як вона залишила. Ганна підійшла, опустилася на коліна й притулилася чолом до старечої долоні. Андрій стояв на порозі, затиснувши шапку в руках.
— Отче прийде після обіду, — сказав поліцейський. — Зробимо все як слід.
Поки чекали, Андрій вийшов у двір і оглянув околиці. Його погляд впав на сліди шин — не давні, дводенних давності. Він нахилився, торкнувся, глянув на обрій. Коли повернувся, в очах у нього вщухла буря.
— Вони планували приїхати сюди, — сказав він Ганні, тихо, щоб чули лише вони. — Або вже приїжджали. Шукали щось. Може, документи. Може, тебе.
— Навіщо їм я?
— Бо я — їхня здобич, — гірко всміхнувся. — А ти — нитка. Можна потягнути — і я з’явлюся.
— Ти з’явився, бо так вирішив ліс, — сказала Ганна вперто.
Він не заперечив.
Похорон відбувся того ж дня. Сніг падав м’яко. Люди з присілку допомогли. Отче прочитав молитву, Василь поміг опустити труну — з дощок, що швидко збив Андрій разом із чоловіками. Ганна стояла рівно, не плакала. Коли все скінчилося, Андрій підсунув їй маленький дерев’яний хрестик.
— Це був його, — сказав Василь. — Він носив на полювання. Казав: «Тримай серце просто».
— Я триматиму, — відповіла вона.
Увечері вони повернулися в присілок. А вночі прийшли ті. Тихо, без лайки, без пострілів — спершу просто тінь за вікном, потім клацання клямки, що не піддалася. Андрій уже не спав, як і Василь. Вони переглянулися, і в їхній погляді було щось дуже старе й просте — «будемо стояти».
Перший удар у двері, другий. Василь вискочив у сіни, за ним — Андрій із дрючком. Ганна взяла ніж і стала напроти вікна. Коли клямка тріснула, двері розчахнулися — і в хату ввалився темний, як комель, чоловік у балаклаві.
— Сідай тихо, — прохрипів він. — Де… — і не договорив, бо Василева палиця опустилася йому на зап’ясток. Удар був точний, навчений роками. Другий прийшовся по колінах. Чоловік гепнувся, Андрій накрив його й вибив зброю — коротку металеву трубу. Другий нападник спробував зайти боком, але вікно зустріло його ножем Ганни: вона не вдарила, а тиснула, так, як учив дід — в дерево, щоб заляпати не себе, а раму. Той відсахнувся, завив, і невдовзі вулиця наповнилася криком. Люди вибігали з хат. Поліцейський «бус», на щастя, ночував неподалік — і через хвилину в сінях уже блиснули наручники.
— Гаряче у вас, — озвався старший поліцейський, коли все вщухло. — А ми саме думали, чи не лишитися ще на ніч. Добре, що лишилися.
Затримані назвали імена. Одне з них збіглося з тими, що Андрій учора прошепотів у телефон. Поліцейський у цивільному подивився на нього оцінно:
— Ви, здається, вирішили змінити правила гри.
— Я вирішив перестати грати чужими картами, — відповів Андрій. — І своїми — теж.
Після того все закрутилося швидко. Приїхали слідчі з райцентру, а за ними — з області. Прийшли люди в костюмах і в пуховиках, із папками і з планшетами. Вони слухали, записували, перевіряли. Ганну намагалися вмовити поїхати до міста «на час оформлення». Вона затисла шкатулку й глянула на Андрія. Той стояв поруч і не відводив погляду.
— Я з ним, — сказала вона.
— На якій підставі? — сухо спитала жінка з опікунської служби.
— На підставі того, що він — мій батько, — відповіла Ганна твердо. — А якщо вам треба папери — шукайте Олену Петришин. Вона — моя мама. І він це знає. І він відповідає.
Жінка зблідла, дивлячись то на Ганну, то на Андрія.
— Нам потрібні документи.
— Знайдемо, — кивнув Андрій. — Якщо не знайдемо — зробимо аналізи. Але поки що дитина буде зі мною. Тут і зараз. Так безпечніше.
Василь підморгнув Ганні. Марта принесла гарячої рибної юшки. Дим вийшов у комин рівно.
Через кілька днів вони спустилися в містечко. Сніг скрипів там інакше — між будинками, де мешкає луна. Андрій завів Ганну в невисоку будівлю з вивіскою «КарпатЛіс». Усередині пахло кавою й папером. Люди підводилися з місць, шепотіли, дивлячись на боса з перев’язаним плечем і дівчинку поруч.
— Збирайте всіх, — коротко сказав він секретарці. — І юристів. І бухгалтерію. І бригадирів.
У залі на другому поверсі зібралися з десяток людей. Андрій став перед ними, і його голос був безпечним і гострим, як льодок у травні.
— Далі так не буде, — сказав він. — Я повернувся не для того, щоб знову заплющити очі. Ми припиняємо рубати там, де не маємо права. Ми платимо штрафи, де винні. Ми відрізаємо від компанії всіх, хто працював на тих, хто хотів мене вбити. Ми відкриваємо дані. Ми ставимо камери на вирубках. Ми — або чесно, або ніяк. Хто не з нами — вийдіть зараз. Я не триматиму.
Хтось опустив очі. Хтось стиснув папку. Юрист облизав губи. А потім із заднього ряду підвівся сивий бригадир.
— Я з вами, — сказав він. — Бо я втомився від сорому.
— І я, — озвалася бухгалтерка.
— Пишіть заяви тим, хто… — Андрій не договорив, бо саме тоді у двері постукали. На порозі стояла жінка років сорока з невеличкою валізою. Вона дивилася на нього поглядом, у якому було море й камінь.
— Ви… — Андрій розгубився.
— Мене звати Олена Петришин, — сказала жінка. — Я не знала, де шукати вас, поки не побачила в новинах той скандал. А потім… потім мені подзвонив один старий друг і сказав, що в горах знайшли дівчинку. — Вона перевела погляд на Ганну. — Привіт, — прошепотіла. — Ти дуже на мене схожа.
Шум у голові Ганни зник, наче його викачали. Вона стояла між двома голосами, що знала й не знала водночас. Кров ударила в скроні, світ завалився і влігся рівно.
— Мамо, — сказала вона. — Ти…
Олена кивнула, ковтнувши сльози:
— Пробач. Я думала, що так буде краще. Він… — вона кинула швидкий погляд на Андрія. — Ми колись не вміли говорити. Я боялася, що ліс і гроші з’їдять нас обох. Я рятувала тебе по-своєму. І втекла. Я дурепа. Якщо зможеш — пробач.
Ганна подивилася на Андрія. Той стояв прямо, як перед вироком.
— Я теж був дурнем, — сказав він. — Тепер я хочу виправляти. Якщо зможете — дайте мені шанс.
Тиша в залі була довга, як стежка після заметілі. Потім Ганна підійшла до Олени й торкнулася її долоні. Та була гаряча. Вона відчула запах — не смоли, не диму — інший, давній, як сум у грудях. Торкнулася й руки Андрія — міцної, тепер тремтливої.
— Я не знаю, як це робиться, — сказала вона чесно. — Але я хочу спробувати.
Вони втрьох стояли під лампою, що шаруділо світлом, і всі в залі відвернулися — хто до вікна, хто до столу, хто до папок. У кожного знайшлася термінова справа.
Потім усе пішло рядком. Оформлення опікунства — тимчасового, а тоді — остаточного, аналізи, що підтвердили те, що серце вже знало; довгі розмови у двох кухнях — у міській і в Василевій, на присілку; похід до їхньої колиби, аби забрати дідові речі: кресало, казанок, рушник із вишитими півнями, старий курінний вудильник. Пам’ять складалася, як дрова в рівні штахети.
Розслідування тяглося тижні, потім — місяці. Ті, хто зв’язав Андрія, отримали свої строки. Хтось втік, але вже не мав сили повернутися. «КарпатЛіс» втратив частину контрактів і людей, але набув інше — довіру. На вирубках справді поставили камери. Відкрили ділянки для висадки молодняка, запросили вчителів і дітей на толоки. Люди похитували головами: «Не може бути». А коли бачили, що «може», — починали допомагати.
Ганна перший час жила в місті, але щоп’ятниці вони їхали в гори — до Василя, до Марти, на полонину. Вона вчилася в школі — справжній, із партою, клейстером, дзвоником. Спершу сиділа, як на пеньку, напружено, потім звикла й навіть посміхалася. Учителька літератури сказала: «В тебе мова, як вода з джерела. Пиши». Ганна кивнула й подумала: «А я — напишу».
Вона часто відкривала дідову шкатулку: фото, квітка, компас. Компас лагодити не стала — тріснутий, він вів її точніше, ніж новий. Бо вона вже знала, що стрілка — то не метал, а серце.
Одного разу, коли сніг ще лежав, але не владно, вони втрьох — Ганна, Андрій, Олена — знову піднялися до старої сосни. Тієї самої. Слід від мотузки на корі майже зник. Андрій поклав долоню на стовбур.
— Дякую, — сказав він ледь чутно.
— За що? — спитала Ганна.
— За те, що ліс тоді не відвернувся від мене, — відповів він. — І за те, що ти в ньому мене почула.
Олена усміхнулася крізь сльози.
— Ліс не відвертається від тих, хто нарешті починає його слухати, — сказала вона.
Вони стояли мовчки, слухаючи, як дихає гора. Вітер ішов лагідний, і десь далеко скрипів птах, існуючи лише із цього скрипу. Ганна торкнулася шершавої кори й відчула під пальцями пульс — не дерева, не землі — власний. Рівний. Твердий.
— Можна я тут посаджу ялицю? — раптом сказала вона. — Маленьку. Щоб вона росла поруч.
— Можна, — відповів Андрій. — Я принесу саджанець. І документи на цю ділянку теж принесу. Офіційно.
Вони засміялися. А потім спустилися до потоку. Вода була прозора, як скло. Ганна схилилася, вмилася, відчула холод — не той, що кусав, а той, що будив. Випросталася і пішла, не озираючись.
Коли вони дісталися долини, у містечку вже світали ліхтарі. Андрій зупинився біля контори й глянув на вивіску «КарпатЛіс». Він стояв так, ніби шукав у цих літерах відповідь на старе, як камінь, питання. Потім повернувся до Ганни.
— Я віддам частину компанії громаді, — сказав він. — І зроблю окремий фонд — на школи, на лісових рятувальників, на людей, що берегтимуть те, що нам подарували. Хочеш — будеш його очолювати, коли виростеш.
— Я хочу, — кивнула вона. — Але спершу — хочу навчитися всього, чого не вмію. У мене є час.
— У нас є час, — поправила Олена. — Бо тепер ми — разом.
Ганна посміхнулася — не до них навіть, а до повітря, що пахло димом і першою талою. Пальці її торкнулися компаса в кишені. Стрілка всередині завмерла — не на півночі, не на півдні. На домі.
Надвечір вони знову поїхали в гори — не тікати, а повертатися. Дорога вилась, як нитка, і Ганна сиділа, поклавши підборіддя на долоні, і дивилась у вікно. Вона знала: попереду ще будуть складні дні, слова, що застрягають у горлі, рішення, від яких тремтять коліна. Знала — але не боялася. Тому що її ліс — тепер це і дім, і пам’ять, і обіцянка. Тому що поруч ішли дві людини, з якими можна було мовчати й говорити, сміятися й сердитися, працювати й відпочивати.
Коли машина зупинилася біля Василевої хати, той уже стояв на порозі, як завжди — ніби знав, о котрій вони приїдуть.
— Ну що, — сказав, поправляючи шапку. — Домовилися зі світом?
— Домовилися, — відказав Андрій.
— Тоді — по квасу, — підморгнув Василь. — Бо без квасу договори не тримаються.
Вони засміялися й зайшли в теплу хату. На столі вже стояв теплий хліб, миска з бринзою, цибуля й кухоль із квасом. Марта принесла меду — «щоб солодко жилося». Вони сіли. Над столом запарувався світ, і Ганна подумала про діда: як він би зараз усміхнувся, як махнув би рукою: «От і добре, мала».
Вона підняла кухоль:
— За нього, — сказала. — І за нас.
Вони випили. Десь за стіною дзенькнув дзвінок — малий, пастуший. Ганна прислухалася й усміхнулася. Усе стало на місця: ліс — за вікном, люди — за столом, рушник на стіні, компас у кишені. Не було ні зайвих слів, ні зайвих рухів. Було лише це: теперішнє, що прийшло на зміну минулому, і дорога, котра не лякає.
А потім вони вийшли на ґанок, і сніг з неба сипнув не сердито, а лагідно — як благословення. Ганна простягла долоню, зловила кілька сніжинок і подивилася, як вони тануть. Поруч стали Андрій і Олена.
— Ходімо спати, — сказала Олена.
— Ходімо, — озвався Андрій.
— Ходімо, — усміхнулася Ганна.
І ліс, що вмів слухати й мовчати, відповів їм нарешті тишею, в якій більше не було страху.
Aucun fichier choisiAucun fichier choisi
