У маленькому містечку біля Дніпра мешкав чоловік на ім’я Андрій. Він уже давно був самотнім: діти дорослі, роз’їхались, а дружина померла кілька років тому. Єдиним його супутником у квартирі став кіт на ім’я Чорнобурчик — пухнастий рудий друг з хитрим поглядом, який з’явився у нього несподівано, коли Андрій підібрав його біля під’їзду.
Одного вечора, коли на вулицях міста вже посипались листя і падала перша мряка, Андрій відчув сильний біль у животі. Він намагався його ігнорувати — «та минеться», — казав собі. Але біль не відступав, тік не давав йому спати. Він ліг на диван, а Чорнобурчик тихо піднявся і ліг прямо на його живіт, муркаючи.
— Ну що, друже, мабуть, я трохи переборщив з вечерею, — усміхнувся Андрій, але кота це не переконувало. Він повернувся і глянув на Андрія, лапками помізкався — як ніби казав: «Тут щось не так».
Наступного ранку Андрій ледве встав з ліжка. Він дійшов до кухні, заварив чай, але коли сів біля вікна, Чорнобурчик заповз до нього на коліна і ніжно задер лапку й показав на руку Андрія. Той зиркнув— пальці вже тьмяніли, невелика синява проступала біля зап’ястя.
— Що це?.. — пробурмотів він. — Мабуть, просто холодно…
Але Чорнобурчик почав відходити і дряпати диван, дивлячись саме на руку. Андрій покликав кота, але той відмовився. Вечір пройшов знову з котом на животі — і з легким непокоєм у серці.
Через кілька днів біль став нестерпним — йому довелося звернутися до лікаря. У районній лікарні лікарі зробили УЗД і взяли аналізи. Андрій лежав у палаті, а Чорнобурчик заходив щоранку і лягав поруч, ніби охороняючи. Медсестри жартували:
— Він точно краще за апарат біля тебе, пане Андрію!
— Мій вірний товариш, — відповідав він і гладив кота за вушком.
Але коли настав день, і стан його погіршився, лікар зібрав команду і прийшов до палати. — Пане Андрію, — сказав він суворо, — у вас виявлено тромб у великій вені на руці. Якщо він відірветься — ситуація може бути критичною. Потрібна термінова операція.
Чорнобурчик в цей момент сидів прямо біля столу, кинувши погляд на лікаря, ніби оцінював його. Андрій похитав головою: — Я не хочу опинитися на операційному столі…
— Маємо ризик. Але є шанс врятуватися, — відповів лікар.
Наступного ранку він попросив кілька хвилин — щоб попрощатися із своїм котом. Чорнобурчик підбіг, ліг на його живіт, як зазвичай. Андрій закрив очі і міцно обійняв його. Але раптом кіт піднявся, вигнув спину, зашипів і глибоко вп’явся кігтями в руку Андрія, дивлячись на неї з напругою.
Лікарі спершу подумали: стрес. Але одна з медсестер майнула увагу на руку — вона посиніла сильніше. Лікарі терміново викликали анестезіолога. Виявилось: тромб став рухатись. Якби почали операцію просто так — наслідки могли бути фатальними.
Дії змінено: спершу прочистили вену, усунули тромб, і лише потім перейшли до основної операції. Андрій вилікувався. Медичний персонал почав ставитись до Чорнобурчика із почуттям глибокої вдячності — адже він був першим, хто зафіксував те, що не змогли машини.
Андрій повів кота на прогулянку вздовж Дніпра — і вони обидва вдячно вдивлялися в осінній збляклий місяць, усвідомлюючи: іноді справжній друг — там, де ти не очікуєш.
Наразі все спокійно. Але історія не завершена…
Продовження: «Серце, яке не забуло»
Минуло кілька тижнів після операції. Андрій повільно, але впевнено одужував. Його обличчя вже не було таким блідим, а очі мали той самий вогник, який згас кілька місяців тому. Лікарі дозволили йому більше рухатись, і тепер він щодня прогулювався довкола лікарні. Але завжди поруч був Чорнобурчик — ніколи не відставав.
Одного дощового дня, коли дерева роняли останнє листя, а вікна лікарняних палат запотівали від тепла всередині, до Андрія несподівано зайшла молода жінка. Вона тримала в руках квіти і виглядала трохи розгублено.
— Вибачте… Ви — Андрій? — запитала вона.
— Так… — він підвів брови, не впізнаючи її. Чорнобурчик одразу насторожився і стрибнув на підвіконня, пильно дивлячись на жінку.
— Я Олена. Моя мати працювала тут колись. Вона… знала вас. Вона мені нещодавно розповіла одну історію — про чоловіка, який колись врятував її під час пожежі у старій бібліотеці. Це були ви, так?
Андрій затамував подих. Очі його наповнились тінню давно забутих спогадів.
— Було таке. Я тоді ще молодим був…
— Вона шукала вас довго. А коли дізналася, що ви у лікарні — просила мене прийти. Вона вже не може сама…
Андрій нічого не відповів. Він тільки кивнув, і в цей момент Чорнобурчик зістрибнув з підвіконня й потерся об ногу Олени.
— Ви йому подобаєтесь, — тихо сказав Андрій. — Це знак.
Відтоді Олена почала навідуватися щотижня. Принесла книги, які Андрій колись читав, приносила домашню їжу. Коли нарешті лікарі дозволили йому виписатись, вона сама приїхала машиною і забрала його додому — до тієї самої старої квартири з потрісканими стінами, де все ще пахло м’ятою і котячим кормом.
Життя поволі входило в колію. Але найголовніше — Андрій більше не був сам. У нього знову з’явилась родина. Чорнобурчик швидко прийняв нову господиню, і навіть почав спати не лише біля Андрія, а й біля Олени, муркочучи щось своє, котяче — як благословення.
— Він особливий, — якось сказала Олена, дивлячись, як кіт уважно спостерігає за Андрієм, коли той засинає на дивані. — Ніби відчуває більше, ніж ми…
— Він не просто кіт, — усміхнувся Андрій. — Він — той, хто врятував мені життя. І нагадав, що навіть коли здається, що тебе всі забули — завжди є хтось, кому ти потрібен.
У вечір перед Різдвом Андрій сидів на кухні з чашкою гарячого узвару, а за вікном падали великі сніжинки. Чорнобурчик лежав на підвіконні, пильно вдивляючись у далечінь. А в радіо тихо лунала колядка.
— Ну що, друже… ми знову вдома, — прошепотів Андрій. — І цього разу — не самі.
Чорнобурчик лише злегка поворухнув вухом у відповідь і ще міцніше згорнувся клубочком.
Бо де є серце — там і дім.
