Це сталося пізнього суботнього вечора на початку осені, у звичайній багатоповерхівці на околиці українського міста. У двокімнатній квартирі на сьомому поверсі зібралися гості: сміх, дзенькіт посуду, запах гарячої кави й домашнього пирога розливалися коридором і лізли під зачинені двері маленької кімнати.
У цій кімнаті сидів трирічний хлопчик, притискаючи до грудей свого старого плюшевого ведмедика. Він уже звик до того, що коли в домі з’являються чужі голоси, двері замикаються, а його ніби перестають помічати.
Ще вдень мама, поправляючи зачіску перед дзеркалом у коридорі, глянула на сина й нетерпляче махнула рукою:
— Знову люди прийдуть, — буркнула вона, — тільки б ти нічого не розлив і не зіпсував. Пам’ятаєш, як минулого разу було?
Вона згадала, як хлопчик випадково перекинув склянку соку на лаковані туфлі її подруги, і жовта пляма так і не відіпралася. Тоді подруга скривилася й пошепки, але так, щоб мати почула, мовила: «Ну, ти б хоч дивилась за ним… Дитина ж у тебе некерована». Після того випадку мати вирішила, що простіше заховати сина за дверима, ніж пояснювати гостям, чому він знову бігає під ногами.
Того вечора вона повторила знайому процедуру. Коли пролунали перші дзвінки у двері, мати нахилилася до хлопчика й стисло сказала:
— Сиди тут. Тихо. Ні звуку. Зрозумів?
Хлопчик кивнув, не зовсім розуміючи, чому не можна просто залишитися поруч із мамою, як інші діти, яких він іноді бачив у дворі. Він хотів спитати: «А можна я хоча б подивлюся?» — але погляд мами був такий холодний і суворий, що слова застрягли в горлі.
Двері зачинилися, ключ клацнув у замку.
У коридорі відразу стало гамірно: голоси, сміх, кроки, запахи їжі. Гості роззувалися, голосно перемовлялися, а мати дзвінким, чужим голосом сміялася, вітала кожного й казала:
— Та ні, малого сьогодні немає, — легко брехала вона. — То в бабусі, то в садочку. Хай там бешкетує.
— І правильно, — відгукнулася одна жінка. — З дітьми важко посидіти нормально, тільки й думаєш, щоб нічого не розбили.
У кімнаті за дверима хлопчик почув слово «садочок» і згадав свою групу, яскраві іграшки, запах фарб і дитячі голоси. Йому здалося, що там набагато веселіше, ніж у цій тихій, замкненій кімнаті.
Він обійняв ведмедика ще міцніше й прошепотів:
— Я тут… мамочко…
Але шум з коридору заглушив його голос. Двері залишилися німими, як завжди.
Минали хвилини. Потім години. Хлопчик не вмів дивитися на годинник, але відчував, як повільно темнішає вікно, як гасне денне світло й замінюється жовтим відблиском ліхтаря з двору. Він кілька разів підходив до дверей і тихо торкав ручку, хоч і знав: марно, там замок.
— Мамо… а можна я вийду? — одного разу він не витримав і трохи голосніше покликав.
Ніхто не відповів. Лише розмова за стіною стала ще гучнішою, хтось голосно засміявся, хтось стукнув склянкою по столу.
Хлопчик відчув спрагу. За день він випив лише трохи компоту, який мати дала йому на кухні перед тим, як замкнути. Зазвичай, коли він хотів пити, просто йшов на кухню й кликав маму. Тепер це було неможливо.
Він озирнувся. На низькій поличці біля ліжка стояла прозора пластиковa пляшка з яскравою кришкою. Раніше він її не помічав. У напівтемряві вміст здавався прозорим, чистим — як вода. А в голові промайнула асоціація з соком, який мама іноді наливала йому в подібну пляшку.
«Може, це сік…» — подумав він по-дитячому просто.
Хлопчик зліз із ліжка, підійшов до полички й обережно взяв пляшку обома руками. Вона була трохи важча, ніж звичайна пляшка з водою, і мала різкий, але ще не надто помітний запах. Дитина не вміла розрізняти такі запахи й не розуміла, що це може бути щось небезпечне.
Він сів на підлогу, поставив ведмедика напівобертом до себе, ніби хотів «поділитися», і прошепотів:
— Зараз поп’ємо, добре?
Маленькі пальці повільно відкрутили яскраву кришку. Металевий клацок кришки, що зіскочила, загубився в гомоні з іншої кімнати. Він підніс пляшку до рота й зробив кілька жадібних ковтків.
Смак був дивним, різким, зовсім не схожим на сік. Гіркий, обпікаючий, з металевим присмаком. Хлопчик зморщився, але проковтнув — занадто сильно хотілося пити, а він не розумів, чому так пече.
За кілька хвилин почалося щось, чого він не міг пояснити. Горло наче обпалило зсередини, кожен ковток слини перетворювався на біль. У грудях з’явилося дивне відчуття, ніби щось дряпає. Хлопчик закашлявся, пляшка випала з рук і покотилася по підлозі, залишивши на дошках вологий слід.
Він спробував підвестися, але ноги знесиліли. У голові шуміло. Стіни наче попливли, в очах потемніло. Він повільно опустився на підлогу, припав щокою до холодних дощок і намацав поруч свого ведмедика.
— Мамо… — прошепотів він майже беззвучно. — Боляче…
Губи почали бліднути, дихати ставало важче. Він згорнувся калачиком, притиснувши іграшку до грудей, і вже майже перестав розрізняти звуки, що долинали з-за дверей. Сміх дорослих здавався далеким, наче з іншого світу.
Тим часом у великій кімнаті вечір йшов своїм ходом. Мати, усміхаючись, підливала гостям чай, ставила на стіл тарілки з канапками.
— А ти казала, що втомилася, — жартувала подруга. — Дивись, накрила як на свято.
— Та хоч тут відпочину, — відмахнулася мати, — хоч на кілька годин без криків і без розлитих соків.
Хтось запитав:
— А де твій малий? У садочку ж вихідний.
— Та в мами мого колишнього, — не моргнувши, збрехала вона. — Їм обом веселіше. Він там бігає, а я хоч інколи можу нормально людей прийняти.
— І правильно робиш, — кивнув чоловік, відкушуючи шматок пирога. — Діти — це добре, але з ними важко. Особливо такими малими.
Мати всміхнулася, але відчуття легкої тривоги все ж таки кольнуло її всередині. Вона швидко заглушила його черговим ковтком вина. Їй хотілося виглядати спокійною, впевненою, «хорошою господинею» в очах гостей.
Години тягнулися. Гості то голосно сміялися, то переходили на тихі розмови. Хтось увімкнув музику на телефоні, у квартирі залунала знайома українська пісня. За зачиненими дверима маленької кімнати дитині з кожною хвилиною ставало гірше.
Нарешті вечір почав добігати кінця. Один за одним люди почали збиратися.
— Дякуємо, було дуже смачно, — чесно сказала одна жінка, одягаючи пальто.
— Якось наступного разу з онуком приходь, дітям разом веселіше, — додав хтось із чоловіків, не знаючи, що у цієї історії вже немає місця для безтурботного «разом».
— Та звичайно, — автоматично відповіла мати. — Якось організуємо.
Вона зачинила за останнім гостем двері, в квартирі стало тихо. Лише холодильник глухо гудів на кухні, та ще на столі залишилися недопиті чашки й тарілки з крихтами.
Мати зітхнула, поклала ганчірку на стіл, провела долонею по волоссю й подумала: «Треба розбудити малого, напевно вже спить. Добре, що не заважав».
Вона підійшла до дверей кімнати, лівою рукою все ще тримаючи вологу ганчірку. Ключ, як завжди, стирчав у замку. Вона повернула його, замок клацнув, двері повільно відчинилися.
Те, що вона побачила, змусило її закричати так, що звук пройшов крізь стіни й змусив здригнутися сусідів на сходовій клітці.
Хлопчик сидів на підлозі, притулившись спиною до ліжка. Очі напівзаплющені, дихання ледь помітне. Губи посиніли, шкіра стала неприродно блідою. На підлозі поряд валялася порожня пластикова пляшка з-під миючого засобу, яку мати кілька днів тому поставила «поки що» саме на цю полицю, навіть не подумавши, що дитина може до неї дотягнутися.
— Ні… Ні-ні-ні… — зашепотіла вона, кинулася до сина, схопила його за плечі. — Сонечко, ти чуєш мене? Сину, дивися на мене! Будь ласка!
Хлопчик ледь поворухнув віями. Відповісти він уже не міг.
— Господи, що ж це… — мати затремтіла, її пальці почали судомно шукати телефон. — «Швидку»… Треба викликати «швидку»…
Вона вискочила в коридор, набрала номер. Голос у слухавці був спокійний і зосереджений, задавав короткі запитання:
— Скільки дитині років?
— Три… йому три… він щось випив… тут пляшка… це, здається, засіб для чищення…
— Не панікуйте. «Швидка» виїжджає. Слідкуйте, щоб дитина не лежала горілиць, не давайте йому нічого більше пити чи їсти. Зачекайте, ми вже їдемо.
Вона кинула слухавку, знову забігла в кімнату, намагаючись згадати останні слова диспетчерки. Піднесла сина до себе, але руки трусилися так сильно, що їй здавалося — вона зараз його випустить.
— Ти ж хотів… просто пити… — прошепотіла вона, дивлячись на пляшку. — Чому ж я її тут залишила?..
Крик і метушня в квартирі не лишилися непоміченими. За кілька хвилин у двері подзвонили. На порозі стояла сусідка в халаті, схопивши за руку свою доньку.
— Що трапилося? — схвильовано запитала вона. — Це ти кричала?
— Він… він щось випив… — мати говорила уривками, майже задихаючись від страху. — Я «швидку» викликала… Він синіє…
— Заспокойся, — сусідка рішуче зайшла в квартиру. — Де він?
Побачивши хлопчика, вона теж зблідла, але стримала емоції.
— Так, тримай його голову боком, — наказала вона, — чекаємо лікарів. Оксано, дихай. Паніка йому не допоможе.
За кілька хвилин у під’їзд із виттям сирени в’їхала «швидка». Лікарі швидко піднялися сходами. У кімнаті запахло аптекою й чимось різким, лікар виміряв тиск, подивився в очі хлопчику, щось швидко сказав фельдшеру.
— Стан важкий, але час є, — кинув він матері. — Ми забираємо його до лікарні. Хто з ним поїде?
— Я, звичайно, я, — затремтілим голосом відповіла мати.
Вони спустилися вниз. Сусідка, залишившись у квартирі на кілька хвилин, машинально зібрала зі столу посуд, глянула на перевернуту пляшку в дитячій і лише похитала головою.
У лікарні все злилося для матері в один довгий, розмитий ланцюг: бліде обличчя сина під лампами приймального відділення, уривчасті репліки лікарів, крапельниці, підписи на паперах. Вона сиділа на стільці в коридорі, стискаючи в руках телефон, хоча нікому не телефонувала. Здавалося, що якщо вона відпустить цей телефон, то випустить із рук і сина.
Через деякий час до неї вийшов лікар. Він був утомлений, але в голосі прозвучала нотка полегшення:
— Хлопчика вдалося стабілізувати. Стан серйозний, але загрозу життю наразі знято. Він ще деякий час буде в реанімації.
Мати ковтнула повітря, ніби тільки зараз згадала, як це — дихати.
— То він… він житиме? — ледве прошепотіла вона.
— Так, — коротко кивнув лікар. — Але ви повинні зрозуміти: дитина не сама дістала цей засіб. Це ваша відповідальність. І це не перший сигнал.
Вона опустила очі, не знаходячи, що відповісти.
Через кілька днів до лікарні прийшли люди в строгих костюмах — представники служби у справах дітей. Вони спокійно, але наполегливо задавали матері запитання: як часто дитина залишалася одна, чому двері були зачинені на ключ, звідки у кімнаті взялася пляшка з миючим засобом.
— Я ж просто… не хотіла, щоб він заважав, — виправдовувалась вона, плутаючись у словах. — У мене гості… Він же дитина, він усе розливає, все ламає…
— Він і є дитина, — суворо, але без крику сказав один із працівників. — Йому три роки. Він не може відповідати за безпеку. Це мали робити ви. А замість цього ви замикали його самого в кімнаті й залишали там небезпечні речі.
Вони відійшли поговорити між собою окремо. Мати сиділа на лавці під стіною й дивилася на двері палати, за якими лежав її син, під’єднаний до апаратів. Вона згадувала всі ті вечори, коли замикала його, навіть не задумуючись, що він відчуває. Як він шепотів: «Я тут… мамочко…», а вона робила вигляд, що не чує.
Після виписки хлопчика не повернули додому. Рішенням відповідних органів його тимчасово влаштували до дитячого закладу. Для матері це стало ударом, від якого перехопило подих.
— Ви позбавлені батьківських прав, — сухо прозвучало на засіданні, куди її викликали. — Дитина має право на безпеку й нормальне ставлення. На жаль, у ваших діях ми бачимо систематичну зневагу до цих прав.
Вона сиділа на стільці посеред кабінету, слухаючи ці слова, ніби крізь товсте скло. Навколо хтось перегортав папери, ставив печатки, писав протоколи. Її життя, здавалося, звузилося до одного речення: «Мати позбавлена батьківських прав».
Повернувшись до порожньої квартири, вона довго стояла в коридорі, не наважуючись зайти в дитячу. Коли нарешті штовхнула двері, її вдарив знайомий запах пилу й дитячих речей. На ліжку лежав той самий плюшевий ведмедик, якого хлопчик притискав до грудей того страшного вечора.
Вона підійшла, сіла на край ліжка й взяла ведмедика в руки.
— Ти ж просто хотів, щоб тебе обійняли, — прошепотіла вона, звертаючись ніби до іграшки, а насправді — до самого себе. — А я боялася, що ти «зіпсуєш враження»…
Гірше за втрату прав було усвідомлення, що її власна дитина страждала від самотності й спраги материнської любові, поки вона намагалася здаватись «ідеальною» для гостей. Кожен сміх за тим столом тепер лунав у її пам’яті, як докір.
Віконна рама трохи рипнула від протягу. Жінка стиснула в руках плюшевого ведмедика й притиснула його до грудей так, як колись мала б притиснути свого сина.
Історія ще не завершилася. Попереду були довгі місяці перевірок, зустрічей із психологами, можливі судові засідання й питання, чи зможе вона коли-небудь повернути собі право бути поруч із власною дитиною. Але те, що вже сталося, не можна було відмотати назад: хлопчик, якому бракувало простого маминого обійму й ковтка води, заплатив за її байдужість надто високу ціну — дитячим страхом, болем і самотністю, які залишаться в його пам’яті надовго.
