Auteur/autrice : maviemakiese2@gmail.com

Гала-вечір у Бостоні, коли музика раптом стала чужою Коли люди бачили Лідію Карвер — відому бостонську філантропку з технологічного світу — на обкладинках журналів, їм здавалося, що вона зроблена зі сталі й скла: холодна впевненість, ідеальна постава, усмішка, відшліфована виступами. Того зимового вечора, коли благодійний гала-вечір дитячої опіки зібрав у бальній залі найвпливовіших людей міста, усі чекали саме цього: блискучих суконь, рівного сміху, бокалів і розмов про інвестиції та нові курорти. Високі люстри сипали світло, оркестр грав м’яко, офіціанти ковзали між гостями з тацями, а фотографи вишукували ідеальні кадри. Лідія вже пожертвувала значну суму й виголосила промову про «вразливих дітей»…

Дім, де любили тільки красиве Вона народилася в родині, де дзеркала були важливіші за слова, а “гарно виглядати” означало “бути гідним любові”. У великій хаті на околиці Чернівців усе мало блищати: підлога — натерта, сорочки — випрасувані, волосся — зачесане так, щоб сусіди ахнули. Її дві старші сестри, Соломія та Дарина, були тими, ким батько пишався без сорому: їхні очі називали “даром”, їхні усмішки — “гордістю сім’ї”. Коли вони сміялися, до хати ніби заходило світло. А вона… світла не бачила ніколи. Марта народилася сліпою. І ще з перших днів відчула не темряву, а те, як холоднішає повітря навколо, коли дорослі…

Липнева спека і смітник за делікатесною крамницею Запах смітника в липні — це така річ, яка прилипає до тебе, навіть якщо ти намагаєшся дихати ротом. Він солодкавий і гнилий водночас: кисле молоко, підгнилі фрукти, гарячий асфальт, що пече, мов піч. Але коли ти не їла два дні, цей сморід перестає лякати — він стає маяком. Надією. Люба знала це краще за будь-кого: одинадцять років, два літа на вулиці, і кожен день — як випробування на витривалість. Вона залізла руками в чорний пакет за делікатесною крамницею на Саксаганського, де багаті купували сир і прошуто, а потім викидали «неідеальне». Пальці, спритні й…

Стукіт у двері в листопадову мжичку Листопад у маленькому містечку під Львовом завжди пахне сирістю: мокрим асфальтом, димом із коминів і холодними яблуками в коморі. Того дня Марічка прокинулася важко — не тільки через вагу живота, а й через тривогу, яка останні тижні не відпускала. Сьомий місяць вагітності робив кожен рух повільним, наче у воді. Лікар не раз казав: “Жодних нервів. Бережи себе й малюка”. Та сказати легше, ніж виконати, коли твій дім тріщить по швах від зради. Остап, її чоловік, останнім часом “затримувався на роботі” майже щовечора. Він говорив це буденно, навіть не дивлячись у вічі, ніби повторював завчений…

Теплий травневий вечір у готелі «Липки-Палац» Бальна зала «Липки-Палацу» того теплого травневого вечора сяяла так, ніби її зібрали зі скла й світла. Високі люстри бриніли кришталевими підвісками, золоті смуги на стінах ловили відблиски, а гості — київська «верхівка» — ковзали паркетом у сукнях і костюмах, що пахли дорогими парфумами й бездоганною впевненістю. На столиках стояли тонкі келихи з ігристим, канапки з червоною ікрою й маленькі тарілочки з міні-варениками — такою собі «модною» українською ноткою, яку любили показувати на світських вечорах. А біля входу, там, де ніхто не хотів затримувати погляд, стояла Калина Мороз — прибиральниця в простій уніформі, з втомою…

Серпнева спека і “сімейне свято” Серпневий день стояв такий гарячий, що навіть тінь під горіхом здавалася теплим пледом. У дворі під Полтавою накрили довгі столи: вареники з картоплею, миски з салатами, хліб із хрумкою скоринкою, узвар у графинах і мангал, від якого тягнуло димком та м’ясом. Бабусині іменини завжди збирали всіх — і тих, хто щиро радий, і тих, хто приходить “бо так треба”. Я теж приїхав, хоча всередині все стискалося ще від хвіртки: відчуття чужості липло до мене так само, як пил до коліс мого інвалідного візка. Я звик ловити на собі погляди. Не жалість — ні. Частіше —…

Це сталося вчора ввечері, у звичайний зимовий будній день, десь між сьомою й восьмою годиною. Я повернувся додому після важкої зміни та був настільки виснажений, що ледве відчинив двері своєю ключем. У коридорі мене зустрів маленький клубочок енергії — мій син Марко. Йому тільки недавно виповнився рік, але він уже впевнено бігав по квартирі, тягав за собою улюбленого плюшевого зайця й щось безупинно белькотів своєю дитячою мовою. — Па-па! — зрадів він, простягаючи до мене руки. Я автоматично посміхнувся, хоча відчував себе повністю «розібраним». У голові шуміло, у спині тягнуло, очі злипалися. — Привіт, чоловіче, — я підняв його на…

«Забирайся з мого дому, поки я поліцію не викликав», — кричав мій тато на Святвечір, викидаючи мої подарунки в сніг. Мій «золотий» брат Марко аплодував. Я спокійно вдягла пальто й усміхнулася: — З задоволенням. За дві години поліція справді приїхала. Але не по мене. Вони приїхали, щоб виселити «самозасельців», які три роки жили в МОЇЙ нерухомості. Уяви: ти стоїш у дверях дому, де виросла, на грудневий Святвечір. Сніг летить у коридор, а батько жбурляє твої загорнуті подарунки в темну, холодну ніч. «Забирайся з мого дому», — кричить він, а п’ятнадцять родичів дивляться, як тебе виганяють, наче сміття. Золотий син плескає,…

У невеликій районній лікарні на околиці міста стояв сирий пізньоосінній ранок. За вікнами тягнувся мжичний дощ, оголюючи чорні гілки тополь, а в коридорах пахло сумішшю хлору, старої штукатурки й втоми. Це була звичайна буденна середа — така, в якій дні зливаються в один безконечний червоний рядок на графіку чергувань. Для більшості медсестер це був просто ще один робочий день. Для Поліни — перший. Вона стояла біля реєстратури, стискаючи в руках тонку папку з ксерокопіями паспорта й санітарною книжкою, й думала, що серце от-от вискочить із грудей. — Поліно Олександрівно? — покликали її. Вона здригнулася й підняла очі. Перед нею стояла…

Це сталося наприкінці листопада, у звичайний шкільний четвер, коли за вікнами вже рано темніло, а сирий вітер гнав по дворі листя й колючий дрібний дощ. У двокімнатній квартирі на п’ятому поверсі старої панельної багатоповерхівки семирічний Назар сидів на килимі посеред вітальні й розкладав солдатиків у рівні ряди. Біля нього лежав старенький плюшевий заєць з підшитим вухом. Телевізор у кутку тихо муркотів якимось вечірнім шоу, але хлопчик майже не слухав — він чекав. Мама обіцяла повернутися близько дев’ятої, але вже було за дев’яту. У прихожій на тумбі лежав її телефон — значить, затримали на роботі, знову. — Назарчику, ти вже повечеряв?…