Auteur/autrice : maviemakiese2@gmail.com

Осень, поздний вечер, холод ложится на кирпич как иней на стекло. В исправительной колонии на окраине промышленного города смена дежурных заступает в коридорный пост, лампы под потолком гудят, как далёкие провода. Двенадцать лет подряд он просыпался в камере Б-17 и видел одну и ту же трещину на стене, один и тот же квадрат неба за решёткой. В начале срока он боролся: писал ходатайства, жалобы, просил новых адвокатов, писал незнакомым — всем, кто мог бы поверить. Никто не поверил. Он привык. Привык к пустоте шагов в тишине, к ржавому привкусу распорядка, к словам «по распорядку» и «положено». Сопротивление выгорело до углей,…

Конец октября, будний вечер, северный город уже утонул в ранних сумерках. В родильном доме при Городской клинической больнице № 31 было тесно от голосов и шагов: лифты переваливали каталками, постовые звонили в лабораторию, двери хлопали, оставляя в воздухе квадратные порции холодного сквозняка. Дежурный акушер-гинеколог, кандидат наук Артём Соколов снял перчатки после длинной лапаротомии, хотел наконец сесть на край кушетки в ординаторской и всмотреться в тишину кружки с остывшим чаем. На пост забежала акушерка Вика, щеки пылали: — Соколов! Предродовая три! Осложнённые, молниеносные, давление пляшет, КТГ скачет! Нужен «старший»! Он только кивнул. Автоматика привычек включилась без щелчка: шапочка, маска, новая пара…

Долоні спітніли, я стискала букет, а моя сукня з секонд-генду м’яко спадала навколо. Вона коштувала менше, ніж кілька тисяч гривень, але для мене була позачасово елегантною. Коли я йшла доріжкою, шепіт піднявся. «Секонд-генд, серйозно?» — буркнув хтось. «Наче зі старих фіранок», — гмикнув інший. Я вчепилася поглядом у Давида, який нервово чекав біля вівтаря. Йому було байдуже до сукні, зате його родині — ні. У першому ряду сиділа його мати, Олена, в смарагдовому шовку — втілення жінки, яка ніколи мене не схвалювала. Вона не сказала ані слова, але стиснуті губи казали достатньо. Священник почав обряд, та осуд тяжів на мені.…

Це сталося пізньої осені, коли в українських селах уже давно звикли до телевізорів і електрики, але ще не було ні мобільних телефонів, ні швидких машин «швидкої» на кожному кроці. У невеликому селі, загубленому серед полів та лісів, жив собі старий чоловік. Усі в селі знали його просто як діда, бо роки стирають імена, лишаючи по собі лише спогади й подихи вітру в садах. Дідусь доживав віку в старій, але міцній хаті з приземленими вікнами й похиленим тином. Колись у його дворі сміялися діти, пахло свіжоспеченим хлібом, грюкотіли відра біля криниці. Тепер у хаті панувала тиша, яку зрідка порушував лише його…

Мені дев’яносто років, і я ніколи не думав, що стану одним із тих старих дурнів, які виливають душу незнайомцям в інтернеті. Але коли тобі дев’яносто, уже байдуже, як це виглядає. Хочеться тільки встигнути сказати правду, поки кришка труни ще відчинена. Мене звати пан Гуцуляк. Сім десятиліть свого життя я будував і керував найбільшою мережею продуктових супермаркетів на півдні України. Починав із однієї занедбаної крамнички у дворі після війни, у ті часи, коли за буханець хліба платили кілька копійок і ніхто не замикав вхідні двері на ніч. Коли мені стукнуло під вісімдесят, наші магазини вже працювали в кількох областях. Моє прізвище…

Це сталося пізнього осіннього вечора, коли в нашому місті вже кілька тижнів тягнувся пронизливий вітер, а вікна жовтіли тьмяним світлом кухонних ламп. На столі переді мною лежала невелика стара коробка, яку того дня принесли з районної адміністрації. Картон був потемнілий, краї трохи розлізлися, ніби її не раз відкривали й знову обережно закривали. Я довго не наважувався її торкнутися. Телефонний дзвінок ще лунав у вухах. — Алло? — тоді сказав я, витираючи руки об рушник після вечері. — Добрий вечір, — пролунало у слухавці. Голос був спокійний, офіційний, але з м’якими інтонаціями. — Це вам телефонує з районної адміністрації. Ви були…

ачет? — не веря собственным глазам, прошептала молодая женщина в чёрном платье. — Бывает, — глухо сказал седой участковый. — У них тоже сердце есть. Люди оцепенели. Никто не решался сделать шаг, словно любое движение могло разрушить эту странную, невыносимо трогательную тишину. Один из сотрудников всё же подошёл ближе и осторожно коснулся Беллы за шкирку: — Белла, девочка, нельзя, слезай… Она чуть дёрнулась, но осталась лежать, только её дыхание стало более частым и поверхностным. — Может, оттащить её? — неуверенно спросил кто-то сзади. — Осторожно, она старая, ей и так тяжело, — ответил мужчина в форме. Несколько человек подошли, попытались…

Пес не відходив від труни, а за кілька секунд те, що він помітив усередині, вразило всіх. Прощальна церемонія майже завершилася, та Рекс — службовий пес загиблого поліцейського — вперто сидів поряд і нікуди не відходив. Присутніх тривожила лише дивна поведінка собаки. Він не гарчав і не скиглив, але не міг всидіти на місці. Спершу ледь чутне бурчання змусило всіх подумати, що це звичайна реакція на втрату господаря. За кілька секунд бурчання стало наполегливим, відчайдушним. Рекс підскочив, пильно дивлячись просто на кришку труни, вуха насторожені. Він пронизливо й коротко завив, наче сирена, і підчепив дерев’яну кришку так, що пішла тріщина, видобувши…

В двенадцать лет она была худенькой и подвижной, вечно на бегу. Кеды протёрты до дыр на подошвах, школьный рюкзак натянут на оба плеча так крепко, будто это был её единственный спасательный круг. Каждое утро Таша просыпалась раньше солнца в их крохотной однокомнатной квартире над круглосуточной прачечной на юге Москвы, тихо причёсывала волосы в два аккуратных хвостика и старалась не разбудить младшего брата. Жизнь почти ничего ей не дарила, но мама с самого детства повторяла: «Если можешь — делись. Даже если мало. Особенно если мало». Поэтому после уроков, когда другие дети смеялись у киосков с шаурмой или прыгали в классики во…

Це мав бути звичайний ранок — прохолодний, недільний, на початку жовтня. У повітрі висів запах смаженого бекону та картоплі, різкий присмак перевареної кави лоскотав ніздрі. Водій фури мовчки сидів біля стійки й дивився в горнятко. За сусіднім столиком молода сім’я тихо сміялася, діти старанно вмочали виделки в сироп і поливали млинці. У найдальшій кабінці сидів старий. Вісімдесят один рік. На ліктях його куртки протерлася тканина, а кепка несла вицвілу емблему військової служби. Постать здавалася крихкою, проте спина зоставалася рівною. В очах — втома, але й вага того, що мало кому зрозуміло. Він був ветеран, що бачив війну, втрати й виживання…