Auteur/autrice : maviemakiese2@gmail.com

Ярмарок Канделярії і “наречена в мішку” Пізньої осені, коли в горах уже пахне мокрою хвоєю й димом, Ярмарок Канделярії у Високих Бескидах жив своїм темним ремеслом. Тут торгували кіньми, мішками зерна, полотном — і жінками, яких називали “нареченими”, але ставили до них, як до краму. Лідія стояла в ряду другий день поспіль із мішком на голові. Мішковина терла шию, сипала пилом у волосся, і кожен вдих тягнув у ніс чужий піт та вогкість землі. Вона чула, як чоботи зупиняються поряд, як чоловіки регочуть і кидають огидні жарти: хто під мішком, яка “страшна”, чи “варта” бодай мідяка. А Гаспар, заправила ярмарку,…

Часть 1. Сентябрьский вечер и дорога на свадьбу В тот тёплый сентябрьский день воздух пах ещё летом, но в тени уже чувствовалась осень — та самая, когда листья становятся тоньше, а мысли тяжелее. Мне восемьдесят два, и каждое утро я просыпаюсь в тишине своего домика под Рязанью, который когда-то построил мой Пётр: ровные доски, простая веранда, старые яблони у забора. Я пережила мужа, пережила сына, и иногда мне кажется, будто дом держится на моём дыхании. Остался только внук Данила — моя последняя ниточка к семье, тонкая, но крепкая, как старые льняные нитки, которые не рвутся с первого рывка. Пенсии хватает…

Крик в мраморном холле Конец октября выдался промозглым, с липким ветром и редким колючим дождём, и я возвращался домой уже затемно — как обычно. Фары выхватили из темноты ворота, гладкую дорожку, окна, за которыми горел тёплый свет, но внутри дома давно не было тепла. Едва я закрыл за собой дверь, как сверху ударил крик — резкий, отчаянный, детский, от которого мороз пробежал по спине. «Убирайся из моей комнаты! Ненавижу тебя!» — голос Лизы разнёсся по лестничному пролёту, рикошетом ударился о стены и пропал где-то под потолком, оставив после себя тишину, похожую на передышку перед новым взрывом. Я застыл в мраморном…

Перша ніч, коли море не заспокоювало Я купила будинок біля Чорного моря наприкінці березня — після того, як звільнилася, нарешті послухавши лікарку, яка сказала мені про пів року тиші без “переговорів”. Я їхала з Одеси через Затоківський міст, відчуваючи, як уперше за багато років розтискаються плечі, і думала тільки про одне: на веранді буде чути хвилі, а в голові перестане гудіти робота. У мене був один пакет із «Сільпо», коробка з речами й ключі від дому, за який я збирала дванадцять років. І я справді вірила, що перша ніч буде тихою — доки о 23:47 не засвітився екран телефону з…

Окуляри на столі й сміх у вітальні То був холодний березневий вечір у Львові, коли сутінки лягають на старі фасади раніше, ніж хочеться, а в домі стає тихо від самої погоди. Я повернулася до свого маленького будинку на Левандівці лише на хвилину — забула окуляри на обідньому столі. У сімдесят такі дрібні забуття трапляються частіше, ніж я люблю визнавати, але я ще трималася гідно: рівна спина, рівний крок, звичка не показувати слабкості навіть самій собі. Я відчинила двері так обережно, що навіть замок не дзенькнув. І в ту ж мить почула сміх. Не той, що буває в сім’ї, коли згадують…

Грудневий блиск і золота клітка Зал готелю «Прем’єр Палас» у Києві сяяв так, ніби зібрав у собі всі кришталеві люстри міста. На столах мерехтіли свічки, ігристе в келихах ловило світло, оркестр підбирав м’які акорди. Та для Ізабели Мельник цей блиск не був святом — він був рамкою, що підкреслювала її самотність. Вона сиділа у візку трохи осторонь, у шовковій сукні кольору нічного сапфіру, і дивилася на весілля кузини Камілії так, ніби це не її родина, а чужа вистава. Її усмішка була вивченою, рівною, як корпоративний звіт, але всередині щось стискалося від кожного шепоту, який вона вгадувала навіть крізь музику. —Бідолашна…

Палата в кінці вересня: “Ми нарешті це зробили” Я стояв біля лікарняного ліжка в київському пологовому, коли вечірні вогні за вікном уже розмивалися в склі, а в повітрі пахло антисептиком і теплим молоком. Олена лежала напівсидячи, виснажена й щаслива, і тримала на руках нашого новонародженого так обережно, ніби він був зроблений зі скла. Її губи тремтіли, коли вона шепотіла малому: короткі слова подяки, ласкаві імена, молитву впівголоса. Вона знову й знову повторювала: “Ми це зробили, Тарасе… ми нарешті це зробили”, і в її очах було те світло, яке я колись бачив лише в мріях. Я усміхався, кивав, гладив її по…

Коли в домі стихає музика Мене звати Тарас Камінь, і на початку цієї історії мені було сорок два. У газетах мене називали успішним підприємцем, люди шепотілися про «скляний маєток у Конча-Заспі», а знайомі тиснули руку так, ніби я зобов’язаний бути міцним. Та після тієї ночі, коли в лікарняній палаті зупинився голос моєї дружини, всі ці слова стали порожніми. Брія була віолончелісткою світового рівня — з тих, чия присутність гріє зал навіть до першої ноти. Вона народила наших близнюків, Арона й Ісаю, виснажена, але щаслива, і ще встигла посміхнутися так, як уміла лише вона — ніби світ вартий того, щоб за…

Листопад у Львові: мить, коли я зламав сім’ю Усе почалося в холодний листопадовий вечір, коли в нашій львівській квартирі повітря було важке, як мокрий одяг після дощу. Я злився так, ніби мене при всіх принизили, хоча насправді мене лише зачепили слова. Мар’яна відповіла моїй мамі — пані Розі — рівно, спокійно, без крику. Але для мене це прозвучало як виклик: «Ти смієш сперечатися з моєю матір’ю?» Я не чув втоми в її голосі, не бачив темних кіл під очима, не думав про малого, який щойно перехворів. Я бачив тільки мамине обличчя, спотворене обуренням, і родичів у коридорі, що чекали, як…

Сімнадцятий стіл у листопадову ніч Пізнього листопадового вечора, коли за вікнами львівського ресторану липла до скла мряка, а всередині пахло корицею, запеченим м’ясом і свіжим хлібом, Ярослав Гай сидів на самому краю весільної зали — за столом сімнадцять. Там світло було лагідніше, музика ніби відступала на крок, а чужий сміх долітав приглушено, як крізь товсте скло. Перед ним стояла чашка чаю з чебрецем, давно холодна й неторкана. Він дивився, як у центрі кружляють пари, як дружки піднімають келихи, як ведучий сипле жартами, і відчував себе не гостем, а людиною, що випадково зайшла зі вулиці й соромиться зайвого руху. Минуло майже…