Auteur/autrice : maviemakiese2@gmail.com

Цього похмурого ранку на старому кладовищі під Києвом усі чекали звичайного прощання: сльози, чорні парасолі, слова священника і важка тиша родини, яка втратила сина. Але коли біля труни з’явилася молода жінка у весільній сукні, стало зрозуміло: ховають не просто людину. Ховають чиюсь брехню. І ця брехня мала ім’я — Андрій Мороз. Дощ, труна і біла сукня Дощ того дня не падав, а наче стояв суцільною стіною між небом і землею. Вода стікала з чорного похоронного навісу, збиралася в калюжі між могилами, темними плямами проступала на пальтах і хустках. Люди стояли мовчки, зіщулені від холоду, і намагалися не дивитися одне одному…

Мене звати Андрій Коваленко. Мені сімдесят чотири роки, і ще донедавна я думав, що добре знаю власне життя. У мене була дружина Юлія, двоє дорослих дітей, квартира в Києві, старий автомобіль, звичка пити каву зранку біля вікна й будинок біля моря, куди я не їздив двадцять шість років. Я називав це будинком. Юлія називала його місцем, де можна дихати. Ми купили той дім, коли були ще досить молодими, щоб думати, ніби час можна витрачати без рахунку. Він стояв у невеликому селищі біля Чорного моря, неподалік лиману, в кінці вузької дороги, за акаціями, диким виноградом і старою білою хвірткою, яка завжди…

Мене звати Аліна Вербицька. Мені тридцять один рік, і перший раз я засміялася після того, як мама сказала, що продала мій успадкований будинок, зовсім не тому, що мені було смішно. Просто мозок відмовився прийняти те, що щойно почули вуха. Я стояла в копіювальній кімнаті невеликої реставраційної майстерні при одеському архіві, тримаючи в одній руці білі бавовняні рукавички, а в іншій — телефон. За скляною стіною на моєму столі чекали старі метричні книги й пожовклі документи, кожен із яких вимагав терпіння, спокою й обережних рук. А мама сказала так буденно, ніби повідомляла прогноз погоди: “Будинок продано”. Потім вона додала фразу, яка…

Мене звати Марія Петрівна Коваленко, але у дворі на Подолі всі з дитинства мого сина кличуть мене тіткою Марусею. Мені сімдесят два роки, я пенсіонерка, а тридцять п’ять років пропрацювала молодшою медсестрою в Олександрівській лікарні в Києві. Я знала ціну нічним чергуванням, мокрим халатам, стерильному запаху коридорів і тим коротким хвилинам перед світанком, коли весь світ здається втомленим, але ще живим. У лікарні я навчилася бачити біль у людських очах раніше, ніж вони починали говорити. Та я ніколи не думала, що найглибший біль мені завдасть не чужа людина, а мій єдиний син. Сергій одружився потай. У соцмережах написали: «Теплий обід…

Вона прийшла по мій дім у білих підборах і з усмішкою переможниці, але не знала одного: у цій історії Максим уже давно програв. Ранок, коли все мало зламатися Стук у двері пролунав саме тоді, коли я наливала собі другу чашку кави. Не звичайний, не сусідський, не невпевнений. Три різкі удари поспіль, такі гучні, що задрижало вузьке скло біля вхідних дверей. Так стукають не ті, хто питає дозволу. Так стукають ті, хто вже вирішив, що має право увійти. Я завмерла на пів секунди з кавником у руці й прислухалася. Було трохи за восьму ранку, сіре київське світло лежало на кухонному острові,…

Мене звати Ольга Петренко. Мені сімдесят три роки, хоча в той день, коли я вперше за довгий час сказала «ні», мені було ще сімдесят два. Я живу в старому цегляному будинку на Солом’янці, у Києві, де взимку вітер ходить між дворами так, ніби шукає незачинені двері. Цей дім ми з моїм чоловіком Артемом не просто купили — ми його вистраждали: ремонтом після роботи, позиками, нічними змінами, економією на собі й упертою вірою, що в старості людині потрібне одне місце, де вона не проситиме дозволу бути собою. Чотири роки моя донька Тетяна та її чоловік Роман переконували мене, що вони мене…

Моя мачуха була впевнена, що чужий біль — це відчинені двері. Вона думала: якщо мама померла, якщо батько розгублений, якщо я мовчу, то можна просто прийти, зрізати замки й винести все, що пахло минулим. Але вона не знала, що мама підготувала для мене останній захист: документи, лист, ключі, камери й одну коротку фразу, яка тримала мене на ногах у найважчі місяці: «Не дай нікому це забрати». Місце, де мама залишила себе Мене звати Оксана Сомова. Мені тридцять один рік. Я працюю координаторкою рахунків у приватній реабілітаційній клініці в Києві. Моє життя довго було простим і майже непомітним: таблиці, медичні страхові…

Я повернувся додому в неділю під вечір, із дорожньою сумкою в одній руці й термосом у другій. Чотири дні я провів у Карпатах: ходив стежками, слухав, як шумить смерека, сидів біля річки й намагався не рахувати кожну годину самотності. Мені шістдесят три, я вже на пенсії, усе життя пропрацював інженером-будівельником у Львові, і навчився одному: тріщини в стінах з’являються задовго до того, як будинок починає сипатися. Те саме буває і з родиною. Просто спершу ти робиш вигляд, що не бачиш. Коли я зайшов у двір, то одразу відчув щось не те. Моя машина стояла не під навісом, а майже біля…

Сергей Литвиненко никогда не считал себя человеком, который легко теряет самообладание. В свои тридцать семь он привык держаться спокойно: на работе, в разговорах с бывшей женой, в суде, когда они делили время с детьми, и даже тогда, когда внутри всё кипело от обиды. Но тот звонок в понедельник утром разрушил его привычное спокойствие за несколько секунд. Голос шестилетнего Артёма был тихим, срывающимся, будто мальчик говорил из последних сил. И когда сын прошептал, что маленькая Настя «больше не просыпается», Сергей почувствовал, как под ногами исчезает пол. Звонок, который изменил всё — Папа?.. — голос Артёма дрожал так сильно, что Сергей сначала…

Утро начиналось так спокойно, что Оксана даже на минуту поверила: сегодня наконец-то будет обычный день. Без тревожных мыслей, без усталости, без бесконечного прислушивания к себе. Она жила с мужем Андреем в небольшой квартире на окраине Киева, где по утрам из приоткрытого окна доносился шум двора: кто-то заводил машину, где-то хлопала подъездная дверь, а во дворе женщина звала ребёнка не забыть рюкзак. Всё было простым, знакомым, домашним. Оксана была на седьмом месяце беременности, и последние недели мир вокруг неё будто стал тише и одновременно острее. Она замечала запах свежего хлеба из магазина за углом, скрип паркета под ногами, лёгкое движение малыша,…