Auteur/autrice : maviemakiese2@gmail.com

Солнце едва поднималось над плоской линией полей Рязанской области. Было раннее сентябрьское утро, то самое время, когда туман ещё держится клочьями над стерней, а воздух кажется холодным и влажным, словно сама земля не до конца проснулась. Анна Смирнова стояла на крыльце старого фермерского дома и вглядывалась в двор, привычно отмечая каждую мелочь: положение ворот, следы от шин у сарая, тёмное пятно масла возле трактора. Её потрескавшиеся от работы ладони сжимали деревянные перила, и единственный звук вокруг был — ровное дыхание просыпающейся деревни. Этот утренний покой разорвал резкий треск. О стену сарая ударилась и разлетелась вдребезги бутылка из-под пива. Стекло рассыпалось…

Я увидела, как моя невестка швырнула чемодан в озеро. Сначала я решила, что это всего лишь странный, истеричный срыв — вспышка ярости, в которую мне не стоило вмешиваться. Но то, как она стояла потом — прямая, словно окаменевшая, дрожа, глядя на тёмную воду так, будто ждала, что оттуда что-то всплывёт… — заставило меня похолодеть изнутри. Меня зовут Елена Морозова, мне шестьдесят два года, и уже одиннадцать лет моя жизнь на озере Сосновый Бор в Тверской области — это медленные утра, тихие вечера и спокойная, привычная размеренность. Я не из тех, кого легко чем-то выбить из колеи. Но в тот день…

Пологове відділення того осіннього дня було переповнене. За вікнами ще тільки світало, у коридорах пахло антисептиком і свіжозвареною кавою, а в повітрі стояло напружене очікування. Акушерки й лікарі буквально бігали з палати в палату, закриваючи за собою двері лікарняними ліктями, перегукуючись короткими фразами. Лікар щойно закінчив важку операцію. Він зняв з себе забризкані кров’ю рукавички, відступив від операційного столу й на кілька секунд сперся спиною об холодну стіну. Хотілося бодай ковтка води й хвилини тиші. Але тиша в пологовому будні буває рідко. Йому тільки-но принесли історію хвороби наступної пацієнтки, коли в коридорі пролунав короткий стурбований стукіт у двері. У приймальному…

Усе виглядало, наче з казки. Замок на березі Дніпра, білі троянди, музика на фоні й ми вдвох — Міла та Андрій, пара, яку всі називали «ідеальною». Я — у розкішній сукні, він — у бездоганно пошитому костюмі, усміхнений, чарівний, упевнений у собі. Принаймні, мені так здавалося. Під час вечері все здавалося ідеальним. За нас підіймали келихи, друзі сміялися, і я думала, що живу своєю мрією. А потім, під час танцю, Андрій запропонував «зробити щось кумедне для фотографій». Він потягнув мене за руку до фонтану, і я вирішила, що він хоче романтичний момент. Але сталося те, чого я ніколи не забуду.…

Олигарх Егор Воронов всего в нескольких минутах был от того, чтобы подняться по трапу своего белоснежного «Фалькона» в деловом терминале аэропорта Внуково. Стояло раннее будничное утро, то самое, когда воздух пахнет керосином и нетерпением перед рабочим днём. Камеры шли за ним привычной шеренгой, репортёры что-то перешёптывались, готовясь снять ещё один дежурный кадр: миллиардер уверенно шагает к своему самолёту, чтобы улететь на очередной марафон встреч в другом городе. Для всех вокруг это было просто ещё одно утро, ещё один рейс, ещё один день в расписании человека, привыкшего всё держать под контролем. Но тишина лопнула, когда над бетоном полосы пронёсся детский голос.…

Чотирирічні близнюки Андрія Сидоренка, власника найбільшої в Україні мережі яхт-клубів вартістю сім мільярдів гривень, ніколи не ходили. Коли він побачив, як їхня нова няня робить щось неймовірне на кухні його пентхауса в центрі Києва, світ Андрія перевернувся назавжди. Київ, Печерський район. В одному з найпрестижніших київських хмарочосів, на сорок сьомому поверсі, розташовувався пентхаус Андрія Сидоренка. Чоловік, який у свої тридцять вісім керував імперією яхт-клубів, що тягнулися від Одеси до Херсона, звик контролювати кожну дрібницю у своєму житті. Але вже чотири роки поспіль він відчував себе абсолютно безпорадним перед діагнозом, який поставили його синам-близнюкам. Іван і Максим Сидоренки народилися на два…

Сирийская пустыня ночью выглядит не как реальное место, а как чёрное море, над которым висит бледная, дрожащая луна. Ветер свистел между редкими камнями, подхватывая песок и швыряя его в лицо, забивая глаза и рот. Песок лип к форме, к потной коже, забирался в подшлемник, скрипел на зубах. Старший сержант Сергей Харин, тридцати четырёх лет, пригнувшись, двигался вместе с группой вперёд — к очередной «точке», которую по данным разведки боевики использовали как опорный пункт. Каждый шаг давался через внутреннее напряжение: любая кочка могла оказаться миной, любая тень — автоматом, наведённым прямо в лицо. В наушниках лишь короткие, сдержанные команды, дыхание бойцов…

А я встала, отменила свадьбу на глазах у всех и сделала то, что перевернуло их мир… Это должен был быть самый счастливый день в моей жизни — день, когда я собиралась выйти замуж за мужчину, которого считала любовью всей своей судьбы, за Марка. Мы с ним месяцами готовились: выбирали ресторан, цветы, музыку, спорили о гостях, мирились из-за рассадки, заново переписывали сценарий. Каждая мелочь была согласована, перепроверена, записана в толстой тетради с закладками. В день свадьбы я вошла в зал как в сон: свет гирлянд, белые скатерти, хрусталь, знакомые лица, рассеянный гул голосов. Вокруг были мои друзья, родственники, коллеги, люди из…

Мільйонер удає, що осліп, щоб перевірити чесність своєї нареченої. Але те, що вона зробила, залишило його без слів. У розкішній обстановці маєтку на березі затоки Максим Андрійович Соколов готувався до найважливішого дня у своєму житті. Успішний підприємець у сфері нерухомості, він збирався одружитися зі своєю нареченою Іриною, з якою зустрічався вже два роки. Весілля, заплановане через шість місяців, обіцяло стати головною світською подією року. У житті Максима, здавалося, все складалося ідеально. Значний статок, процвітаюча компанія і близьке весілля з приголомшливою жінкою, яку він зустрів під час презентації одного зі своїх проєктів у столиці. Максим був відомий трьома рисами характеру: природною…

Я ніколи не думала, що мій бебі-шауер закінчиться тишею такою гострою, ніби навколо мене тріскається скло. Я сиділа на стільці посеред вітальні, на восьмому місяці вагітності, тримаючи руки на животі, ніби прикриваючи нашого малюка від усього світу. Переді мною стояла моя сестра, Вероніка, з насмішкуватою усмішкою. Вона жестом вказала на побитий, іржавий дитячий візочок, який щойно «подарувала». — Він пасує до її життя, — сказала вона сухим, злим сміхом. — Одна й розвалюється. Мама, Дарина, стояла поруч, притримуючи пластикову тарілку з фруктами, і додала: — Їй ще пощастило, що її взагалі запросили. Я хотіла закричати. Хотіла заплакати, втекти, сховатися в…