Auteur/autrice : maviemakiese2@gmail.com
Тайные встречи и сладкий страх Конец сентября в их городе всегда пахнул мокрыми листьями и кофейными зёрнами: ветер с набережной тянул сырость, а вечерами на улицах быстро темнело. Софья жила, как ей казалось, между двумя мирами: днём — учёба, дом, мамины просьбы «не задерживайся», а вечером — короткие сообщения на телефоне и тайные свидания с Романом в маленьком кафе, где официантка уже перестала задавать лишние вопросы. Софье только исполнилось двадцать, и ей хотелось верить, что она наконец встретила «того самого». Роман был старше почти на два десятка лет, и именно это её не пугало, а завораживало: он не суетился, не…
Очередь в поликлинике и ощущение, что жизнь ещё может быть тёплой Поздней осенью, в конце ноября, когда на улице мокрый снег вперемешку с дождём и темнеет уже после обеда, Лора жила так, как живут многие женщины после развода: без драм, но и без радости. Трёхкомнатная квартира в Конькове, спокойная работа, редкие встречи с подругами, сын — отдельно, взрослый, со своей жизнью. Она привыкла быть самостоятельной: сама тащила сумки, сама решала вопросы, сама успокаивала себя фразой «мне и одной нормально». И в какой-то момент это «нормально» стало привычнее, чем «счастливо». Марк появился неожиданно — в обычной поликлинике, в очереди к терапевту.…
Кухня, календар і кривий цвях тиші Минуло п’ять років, три місяці й дванадцять днів, відколи Лада вийшла з мого життя так, ніби її виштовхнула хвиля, а мене лишила на березі з порожніми руками. Я знав цифру точно, бо я ж її й рахував. Щоранку приходив у кухню — ту саму, де колись пахло млинцями та кавою, — і креслив у календарі ще один квадратик. Календар висів біля холодильника, трохи перекошений. Він перекосився в той день, коли Лада грюкнула дверима так, що магніти злетіли й дзенькнули об плитку. Я так і не вирівняв його. Казав собі, що це лінь, але правда…
Низкое солнце и тяжёлый путь Октябрь в этом году выдался сырым и колючим: дождь то стихал, то снова начинал мелко сечь лицо, а ветер тянул по обочинам серую пыль и мокрые листья. Елена Петровна Соколова шла медленно, осторожно ставя трость на землю, будто проверяя, выдержит ли она следующий шаг. Дорога к остановке, затем электричка, потом ещё автобус — и, наконец, подмосковный посёлок с ровными заборами, чужими огнями и чистыми дорожками, где всё выглядело так, словно боль и старость туда не допускали. Она не хотела унижаться. Не хотела просить. Но сердце, которое всё чаще сбивалось, будто забывало правильный ритм, не оставляло…
Ночь, на которую меня не позвали В конце ноября, когда на улице уже пахло снегом и темнеет рано, я стояла в кладовой ресторана «Золотой Дуб» и поправляла на талии чужой чёрный фартук. В шестьдесят два я никогда не представляла себя в роли обслуживающего персонала — да ещё и прячущейся за толстыми очками и низким хвостом, чтобы никто не узнал. Но иногда жизнь подталкивает туда, куда ты бы сама не пошла никогда. Сегодня был банкет по случаю ухода моего мужа на пенсию. Сорок лет он отработал в компании «Горизонт и партнёры», и коллеги решили устроить ему торжество — большое, красивое, «как…
Ненажера в Ґорґанах Ртуть у термометрі на ґанку зникла десь унизу шкали, ніби сама втекла від холоду. У Ґорґанах таке траплялося: мороз падав не просто «нижче нуля», а нижче людського розуміння, і тоді тиша ставала важкою, мов камінь. По радіо з районного центру хрипло передавали попередження: хуртовина з прізвиськом «Ненажера» заходить на верховину, видимість — нуль, дороги перемело, з хати без потреби не виходити. Параска й не збиралася виходити. Її зруб стояв високо над селом Явірник, на краю долини, де смерековий ліс підпирав небо, а стежка взимку зникала під снігом, ніби її й не було. Степан, її покійний чоловік, зводив…
Липнева спека і крижаний салон Кондиціонер у Mercedes тихо гудів, і від того гулу Юлію Санторенку хотілося втиснутися в сидіння, ніби прохолода могла стерти думки. Надворі липень плавив місто: асфальт тремтів, мов вода в казані, повітря було густе й важке, як мокра ковдра. У салоні ж — вісімнадцять градусів, стерильний холод і запах дорогого шкіряного салону. Але найхолоднішим був голос Сабіни Монтес. Вона сиділа поруч, і кожне її слово било точно в нерв. Вона говорила про орхідеї, про відтінок білого, про “весілля року”, про гостей рівня міністрів і банкірів, про ідеальність, яку можна купити. І щораз, коли вона вимовляла “ідеально”,…
Пізня осінь під чужим дахом Наприкінці листопада я прокидалася раніше за всіх — ще до світанку, коли вікна затягувало холодним туманом. У домі свекрів у Брюховичах було тепло, але це тепло ніколи не було моїм. Я ходила навшпиньки, щоб не розбудити доньок, і одразу ловила себе на думці: я тут не господиня, я тут «тимчасово», хоч це «тимчасово» тягнулося вже надто довго. Ми з Романом усім казали, що відкладаємо гроші на власне житло, а насправді я просто рахувала дні до пологів і боялася кожного нового ранку, бо не знала, яку ще колючу фразу почую від свекрухи. Мені було тридцять три,…
Кінець лютого: тиша після похорону Мене звати Мія, і того лютневого ранку Львів здавався сірим, мов попіл після згаслого вогню. Я стояла в передпокої нашої квартири, притискаючи до грудей тритижневого Назара, і не могла повірити, що Клима більше немає. У повітрі ще висів запах вінків і сирої землі, а в голові раз по раз дзенькало: «Цього не може бути». Дебора, свекруха, прийшла без дзвінка, наче мала ключ не лише від дверей, а й від мого права на життя. Вона окинула мене поглядом — не як невістку, не як матір її онука, а як чужу, зайву. «Збирайся й виходь», — сказала…
Сором, із яким я йшла до церкви Було прохолодне осіннє ранку, коли я прокинулася ще до світанку й довго сиділа на краю ліжка, тримаючи в руках свою стару зелену сукню. Вона висіла в шафі роками, акуратно складена, мов спогад. Тканина вже не була такою пружною, як колись, шви місцями втратили ідеальність, а колір — хоч і залишався зеленим — здавався трохи втомленим, як і я. Мені було соромно не через те, що я бідна, а через те, що знала: люди люблять судити по зовнішньому. А весілля мого сина мало бути таким, де судитимуть багато. Я бачила це наперед — у…