Буває, ми довго чекаємо на спокійний відпочинок, а тоді хтось чужий вирішує, що його зручність важить більше за нашу. Галина Петрівна, п’ятдесятишестирічна жінка, поїхала у свій перший за багато років справжній відпочинок. На ньому вона зіткнулася з нахабством, на яке не одразу знайшлися слова. Проте найкращою відповіддю виявилася не сварка, а спокій, уважність і трохи терпіння. Ось її історія, розказана від першої особи.
Подарунок, якого я не чекала
Цього року мені виповнилося п’ятдесят шість. Звати мене Галина.
На день народження мої діти, Оксана та Андрій, зробили мені сюрприз: подарували семиденний морський круїз. Коли донька простягнула мені конверт із квитками, я спершу подумала, що це жарт.
— Мамо, ти ніколи нічого не робиш для себе, — сказала Оксана, обіймаючи мене. — Їдь і просто відпочивай. Без нас, без роботи, без турбот.
І вона мала рацію. Багато років я виховувала дітей і працювала завучем у школі. Розклади, наради, батьківські збори, звіти, нескінченні дзвінки… Я вже й забула, як це, відпочивати й ні за що не відповідати. Тож, трохи повагавшись, я зібрала валізу й поїхала.
Скажу одразу: на дивані я ніколи не засиджувалася. Майже щоранку проходжу пішки кілометрів шість, регулярно плаваю, а двічі на тиждень ходжу на аквааеробіку. Тому ще вдома пообіцяла собі, що спробую на кораблі всі заняття, які там будуть.
Нові знайомі й найкращі дні відпочинку
Перші дні були чудові. Я записалася на танці, вперше в житті спробувала снорклінг і з дитячим захватом розглядала рибок під водою. А ще я познайомилася з подружжям пенсіонерів, Василем і Ніною.
Пан Василь мав справжній талант розповідати жахливо несмішні жарти. А пані Ніна мала талант удавати, що бачить його вперше.
— Ніно, а знаєш, чому риби не грають у карти? — питав він за сніданком.
— Не знаю і знати не хочу, — відповідала вона, не відриваючись від кави.
— Бо бояться потрапити на гачок!
Ніна закочувала очі, а я сміялася так, що мало не вдавилася млинцем.
До п’ятниці я почувалася так, ніби скинула з плечей років двадцять. Я сміялася, засмагала, спала скільки хотіла й навіть почала знову читати для себе. Здавалося, ніщо не зіпсує цієї поїздки.
Аж поки я не зустріла жінку, яка, здавалося, саме це й вирішила зробити.
Шезлонг біля басейну
Того дня на палубі біля басейну яблуку ніде було впасти. Усі шезлонги були зайняті. Щоправда, я помітила, що кілька шезлонгів біля мілкої частини басейну мали трохи незвичний вигляд. Люди там сиділи разом, балакали, хтось розминав плечі, хтось робив нахили. Я не надала цьому значення.
А потім згадала, що вранці записалася на післяобіднє заняття з аквафітнесу. Я прийшла раніше, тож мала час відпочити до початку.
Біля басейну мені замахали Василь і Ніна.
— Галино Петрівно! Ми вам місце притримали! — гукнув Василь.
Місце й справді було ідеальне: поряд із друзями, на сонці, з видом на воду. Я поклала на шезлонг рушник і книжку в м’якій обкладинці, яку привезла з дому, і розляглася. Сонце гріло, вода блищала, а я думала, що саме про такий відпочинок і мріяла.
За якийсь час мені захотілося поплавати.
— Пригляньте за моїми речами? — попросила я Ніну.
— Звісно, ідіть.
Вода була чудова. Я проплила кілька кіл і за десять хвилин вийшла.
І завмерла.
На моєму шезлонгу лежала жінка років тридцяти. Мій рушник і книжка валялися на мокрій палубі. Книжка лежала розгорнута, і сторінки вже вбирали воду. Василь і Ніна, мабуть, теж пішли поплавати, бо їхні шезлонги стояли порожні.
«Якщо воно вам було таке потрібне, не треба було вставати»
— Перепрошую, — сказала я. — Це мій шезлонг.
Жінка ледь підвела на мене погляд.
— Уже ні.
— Тут лежали мої речі.
— Лежали. А потім ви пішли.
Я не повірила своїм вухам.
— Я плавала десять хвилин! Тут же немає жодного вільного місця.
Вона байдуже знизала плечима.
— Ну, на ньому ж не написано вашого імені. Це не ваше особисте крісло.
— Ви кинули мої речі просто в калюжу!
— Не розкидайте свої речі де попало.
Люди поруч почали озиратися. Тим часом Василь і Ніна вийшли з басейну й почали витиратися рушниками. Василь опустив окуляри на кінчик носа.
— Пані, вона ж тільки поплавати відійшла, — спокійно сказав він.
Жінка вдала, що не чує.
— Будь ласка, звільніть місце, — попросила я ще раз.
Вона засміялася мені в обличчя:
— Пані, якщо воно вам було таке потрібне, не треба було вставати.
Потім наділа сонцезахисні окуляри й розляглася так, ніби розмову закінчено.
Я аж кипіла від злості. За роки роботи в школі я бачила всякого: і зухвалих підлітків, і ще зухваліших батьків. Але така відверта нахабність мене приголомшила.
Те, чого вона не помітила
Я нахилилася, щоб підняти свої мокрі речі, і раптом мою увагу привернуло щось біля шезлонга. Щось маленьке.
Я глянула на сусідні шезлонги. І зрозуміла те, чого ця жінка явно не помітила.
Я ледь не всміхнулася. Але стрималася, випросталася й сказала зовсім спокійно:
— Ваша правда. Відпочивайте.
Вона вдоволено посміхнулася:
— От і добре, що ми зрозуміли одна одну.
Я забрала рушник і книжку та пішла. Але я не здавалася. Принаймні не зовсім.
Біля бару при басейні я замовила склянку лимонаду. Тоді глянула на годинник. Десять хвилин. Чудово.
Біля входу на палубу я помітила Вікторію, одну з інструкторок на кораблі. Ми познайомилися на ранковій зарядці кілька днів тому.
— Галино Петрівно! — радісно привіталася вона. — Готові до нового тренування?
— Власне, маю запитання. — Я кивнула в бік басейну. — Післяобіднє заняття ще буде?
— Аякже! Скоро починаємо.
— Чудово.
Я запитала, чи можу ще до них долучитися.
— Звісно! Знайдемо вам місце, — усміхнулася Вікторія.
Ми поговорили ще трохи, я подякувала їй і відійшла до борту.
Василь перехопив мій погляд. Я ледь помітно помахала йому рукою. Він глянув на жінку на моєму шезлонгу, потім знову на мене, і його обличчя розпливлося в широкій усмішці.
Він зрозумів.
Музика, мікрофон і «нове обличчя»
Рівно за десять хвилин заграла музика. Жінка на моєму шезлонгу навіть не поворухнулася.
А тоді в мікрофон пролунав бадьорий голос Вікторії:
— ДОБРОГО ДНЯ, ДРУЗІ!
Кілька пасажирів радісно загукали.
— ГОТОВІ ТРОХИ РОЗРУХАТИСЯ?
Гукання стало ще гучнішим.
Жінка трохи підвелася.
— Що?
Вікторія вийшла на вільний майданчик біля басейну.
— Вітаю всіх на післяобідньому аквафітнесі! Почнемо з розминки сидячи, а потім перейдемо в мілку частину басейну!
Василь підняв обидві руки вгору. За ним Ніна. А тоді й усі інші пасажири на сусідніх шезлонгах. Жінка, що зайняла моє місце, розгублено озиралася.
— Усі ставимо стопи на палубу! — заплескала в долоні Вікторія.
Близько п’ятнадцяти людей випрямилися.
— Плечі назад!
Слухняно виконали.
— Руки вгору!
Усі підняли руки. Усі, крім однієї людини. Жінки на моєму шезлонгу.
Вона різко сіла й закрутила головою.
— Що тут відбувається?
— Фізкультура, — широко всміхнувся Василь.
— Навіщо?
— Бо ми у відпустці.
Тут Вікторія помітила її.
— О! У нас нове обличчя!
Жінка напружилася. Вікторія підійшла ближче.
— Добрий день! Я Вікторія. Ви з нами?
— Ні.
— Нічого страшного! Можете просто подивитися, але ви сидите в нашій демонстраційній групі.
Жінка насупилася.
— У якій ще групі?
— Ось у цій! — Вікторія обвела рукою людей навколо. — Друзі, покажімо нашій новій знайомій марширування сидячи!
П’ятнадцять пар ніг дружно закрокували на місці. Василь так старанно перебільшував рухи, що Ніна не стрималася й засміялася.
— Ви що, серйозно?! — витріщилася жінка.
— Цілком! — засяяла Вікторія. — А тепер додаємо руки!
Усі почали енергійно працювати руками. Василь махав ліктями з таким запалом, що його було видно з іншого кінця палуби, хоча за межі свого шезлонга він не виходив.
— Вибачте, — бадьоро сказав він. — Готуюся до Олімпіади.
Я відвернулася. Плечі в мене тремтіли від сміху.
Але Вікторія ще не закінчила.
— А тепер усі показуємо найширшу відпускну усмішку!
Василь вишкірився так, що Ніна аж зігнулася від реготу. А та жінка мала такий вигляд, ніби випадково потрапила на чуже родинне свято.
— Може, спробуєте з нами хоча б одне обертання плечима? — лагідно спитала Вікторія.
— Ні!
— Нічого! Дивитися теж можна!
Жінка обвела поглядом палубу, і наші очі зустрілися. І тут вона раптом зрозуміла, що я щось знаю.
— Що ви зробили?! — закричала вона.
Усі, хто бачив нашу суперечку, вибухнули сміхом. Я підняла склянку з лимонадом.
— Я? Нічого! Я просто дала вам відпочити на вашому шезлонгу!
Розмова, про яку вона не знала
Коли я підійшла до Вікторії перед заняттям, вона спитала, чи я вже знайшла своє місце.
— Його за мене вже хтось знайшов, — відповіла я.
Вона здивовано на мене подивилася. Тоді я розповіла все: і про шезлонг, і про рушник, і про книжку в калюжі.
Усмішка зникла з її обличчя.
— Це вже неввічливо. Покликати когось із персоналу?
— Не треба, не затримуйте через це заняття.
Вікторія переглянула список учасників.
— Усі мають от-от підійти.
Я показала, де сидить та жінка. Вікторія глянула на палубу.
— Ой-ой.
— Отож.
— А вона знає?
— Думаю, що ні.
Вікторія всміхнулася.
— Що ж, я запрошу її взяти участь. Примушувати когось займатися ми, звісно, не можемо.
— Звісно, — погодилася я.
«Це ви все підлаштували!»
Тим часом жінка зірвала з себе окуляри.
— Вам смішно?!
— Вам теж було смішно, коли ви кидали мою книжку на мокру палубу, — відповіла я.
— Це інше!
— Чим? — поцікавився Василь із сусіднього шезлонга.
Кілька людей знову засміялися.
— Вас ніхто не питав! — огризнулася вона.
— Ми всі бачили, що сталося, — спокійно сказала Ніна. — Вона ввічливо попросила вас звільнити місце.
Здається, тільки тепер жінка помітила, скільки людей на неї дивиться. Вікторія опустила мікрофон.
— Пані, може, вам буде зручніше в тихішому місці?
Жінка тицьнула пальцем у мій бік.
— Це вона все підлаштувала!
— Заняття організовувала не я, — похитала я головою.
— Але ви знали!
Я лише знизала плечима.
— Отже, команда, плавні кола руками! — оголосила Вікторія.
Усі почали робити кола руками. Василь махав так, ніби регулював рух на перехресті, а Ніна сміялася так, що збилася з рахунку.
Жінка сплеснула руками.
— ДОБРЕ! Вибачте! Тепер задоволені?! Тільки нехай це припиниться!
— Раніше ви не дуже хотіли мене слухати, — сказала я.
— Вам потрібен ваш дурний шезлонг?! Беріть!
— Уже ні, — похитала я головою.
Вона почервоніла.
— То чого ж ви хочете?!
— Щоб ви згадали про це наступного разу, коли захочете так повестися з незнайомою людиною.
Наліпка на шезлонгу
Вона не встигла відповісти, бо до нас підійшов Остап, працівник палуби. Він хотів дізнатися, чого всі так сміються.
— У вас щось сталося?
— Так! — випалила жінка. — Ця пані щось зробила!
І почала скаржитися, що якесь заняття почалося просто там, де вона відпочиває.
Остап глянув на шезлонг, потім на маленьку річ біля нього.
— А, — сказав він, ледве стримуючи усмішку.
— Ну?! Ви можете з цим щось зробити?!
— Можливо, — відповів Остап. — Але спершу скажіть мені одне. — Він показав на шезлонг. — Ви це помітили, перш ніж сісти?
Жінка простежила за його пальцем, і вираз її обличчя миттєво змінився. Унизу на шезлонгу була наклеєна заламінована наліпка. На ній було написано:
«МІСЦЯ ДЛЯ ДЕМОНСТРАЦІЙНОЇ ГРУПИ АКВАФІТНЕСУ. ПІД ЧАС ЗАНЯТТЯ ЛИШЕ ДЛЯ ЗАРЕЄСТРОВАНИХ УЧАСНИКІВ».
— Що? — нахилилася вона ближче.
Остап показав на сусідні шезлонги. На кожному в тому ряду була така сама наліпка.
Ці місця відвели для пасажирів, які записалися на післяобіднє заняття. Тому вони всі й були зайняті: учасники прийшли заздалегідь і чекали на початок. Я записалася ще вранці, і Вікторія попросила прийти до розминки. Василь і Ніна теж були в списку. Ідучи плавати, я залишила речі саме на своєму місці.
Тож ця жінка зайняла не просто шезлонг. Вона сіла на місце учасниці посеред запланованого заняття.
— Ці шезлонги відведено для заняття, пані, — пояснив Остап. — Можете приєднатися або я допоможу вам знайти інше місце.
Жінка дивилася на нього. Потім на наліпку. Потім на усміхнених людей довкола.
— А ми будемо раді, якщо ви до нас приєднаєтеся! — ступила вперед Вікторія. — Саме переходимо до нахилів убік сидячи!
Василь театрально нахилився набік.
— З кожним роком я все ближче до підлоги!
Уся група зареготала.
Жінка затулила обличчя руками.
— Будь ласка! Я просто хочу відпочити!
— Звичайно! — відповіла Вікторія. — Остап допоможе вам пересісти!
Тут Василь підняв руку.
— Вікторіє, маленьке запитання!
— Так, пане Василю?
— Якщо хтось краде шезлонг під час фітнесу, це вважається силовим тренуванням?
Ніна та всі учасники покотилися зі сміху. Я мало не розлила лимонад. Навіть Остап відвернувся, щоб приховати усмішку.
Тихе вибачення
Жінка різко підвелася, досі червона.
— Гаразд! Я все зрозуміла!
Вона зібрала сумку й шльопанці. Але, перш ніж піти, обернулася до мене.
— Слухайте… Вибачте за вашу книжку.
Голос у неї був уже тихіший.
— Дякую, — кивнула я.
Вона завагалася.
— Не треба було кидати ваші речі.
— Не треба було, — погодилася я.
Остап запропонував допомогти їй знайти інше місце, і вона погодилася. Коли вона йшла, Вікторія гукнула їй услід:
— Приходьте наступного разу!
Василь нахилився до Ніни.
— Вона й так сьогодні добряче потренувалася у стрибках до висновків.
Ніна аж склалася навпіл від сміху.
Коли жінка пішла, Вікторія повернула мене на моє місце в демонстраційній групі. Я з переможною усмішкою долучилася до розминки, а потім ми всі перейшли в мілку частину басейну.
Мушу визнати, це було одне з найвеселіших занять у моєму житті. Щоразу, коли Вікторія нагадувала про повагу до чужого простору, Василь починав сміятися. Одного разу Ніна навіть попросила його поводитися пристойно.
— Я намагаюся, — відповів він, — але моє почуття гумору теж записалося на це заняття!
Навіть Вікторія насилу зберігала серйозне обличчя.
Медовик зі свічкою
Після заняття Остап оглянув мою книжку й запропонував допомогти замінити її через службу обслуговування пасажирів. На щастя, пошкодилося лише кілька сторінок.
А потім Ніна запросила мене на вечерю.
— Нам із вами так добре, — сказала вона. — І, здається, ми вам винні святкування дня народження.
Я засміялася.
— Та він же був кілька днів тому.
— То відсвяткуємо із запізненням.
І я погодилася.
Увечері ми зустрілися в одному з корабельних ресторанів. Василь наполіг, що десерт замовить сам. Коли офіціант виніс невеликий медовик зі свічкою, я ледь не розплакалася. Діти відправили мене в цей круїз, бо хотіли, щоб я нарешті пожила для себе. І ось я сиділа з новими друзями й сміялася так, що аж живіт болів.
Василь підняв келих.
— За Галину Петрівну! Єдину знайому мені жінку, яка вміє виграти суперечку без жодного підвищеного тону!
Ми засміялися. Я підняла свій келих.
— І за те, щоб читати написи, перш ніж сідати!
Дзвінок доньці
Пізніше я надіслала Оксані та Андрієві фото з нашої вечері. Донька одразу ж зателефонувала.
— Мамо, ти така щаслива на фото!
— Так і є, сонечко!
— Гарно день минув?
Я згадала свою мокру книжку, украдений шезлонг і людей, які робили кола руками, поки зухвала жінка благала про спокій. І знову засміялася.
— Скажімо так, я дещо зрозуміла.
— Що саме?
— Що іноді з грубою людиною найкраще не сперечатися, а дати їй самій побачити, куди вона вскочила.
Оксана засміялася.
— Мамо, що ти накоїла?
— Нічого, доню!
І, по правді, я справді нічого не зробила. Я просто помітила наліпку, пам’ятала розклад і дала дуже завзятій інструкторці робити свою роботу.
Ця жінка забрала мій шезлонг, але гарного настрою вона в мене не забрала. А з круїзу я повернулася з чимось кращим за ідеальне місце біля басейну: з двома чудовими новими друзями, кумедним спогадом і нагадуванням, що постояти за себе можна й не підвищуючи голосу.
Іноді для цього вистачає трохи терпіння. І, як з’ясувалося, однієї дуже завзятої інструкторки з аквааеробіки.
Основные выводы из истории
Спокій часто сильніший за крик. Галина Петрівна не стала влаштовувати сварку, і саме тому все вирішилося на її користь, а свідки були на її боці.
Уважність допомагає. Маленька наліпка, яку зухвала жінка не помітила, все змінила. Перш ніж щось зайняти чи вимагати, варто роззирнутися й прочитати написи.
Зневага до інших повертається. Хто кидає чужі речі в калюжу й сміється людині в обличчя, ризикує й сам опинитися в незручному становищі на очах у всіх.
Визнати помилку ніколи не пізно. Навіть після прикрої сцени жінка знайшла в собі сили вибачитися, і це варте поваги.
Гарний настрій не можна відібрати, якщо його не віддати самому. Неприємний випадок став для Галини Петрівни приводом для сміху, нової дружби й теплого вечора, який вона пам’ятатиме довго.

